«Повертатися в Лисичанськ, швидше за все, уже не будемо», – каже вимушений переселенець Володимир Разінков

Родині Разінкових із Лисичанська Луганської області вже вдруге за 8 років довелося відчути, що таке «визволення» по-російськи. Ховалися від обстрілів у підвалах 2014 року, тому цього разу, спираючись на гіркий досвід, рішення про евакуацію прийняли миттєво.

Жодних зволікань та сумнівів. У планах Володимира було відвезти подалі стареньку маму, а потім уже зорієнтуватися за ситуацією. У підсумку тимчасовою домівкою для родини стало місто Мукачево. Спеціально для «Карпатського об’єктива» Володимир розповів свою історію порятунку та поділився планами на майбутнє.

– Пане Володимире, як швидко вам вдалося виїхати з Лисичанська після початку повномасштабної війни?

– Ми поїхали негайно, у перші дні, так би мовити, коли почалася перша фаза. Місто відразу опинилося під обстрілами. Пам’ятаючи досвід 2014 року, коли ми не встигли виїхати і якийсь час провели в підвалах, цього разу не зволікали й евакуювались одразу. Для мене було важливо вивезти матір, якій уже фактично 80 років. Ми швидко завантажили в машину необхідні речі й поїхали. Я, дружина, мати та двоє тварин.

– Що завадило вам вчасно евакуюватись у 2014 році?

– Була робота! Тобі я працював керівником банку, відповідно робота тривала до останнього клієнта. Люди потребували грошей, і наш обов’язок був їх дати. А ще якось не вірилося в криваві сценарії, тому й залишалися вдома. Та коли почалася активна фаза, стало дуже небезпечно і страшно. Ми вирішили евакуюватися, але всі виїзди з міста були вже перекриті, тільки на Луганськ могли поїхати, але туди ми не хотіли. Декілька днів нам довелося провести в підвалі, адже тривали дуже сильні обстріли. Згодом ми дізналися, що місто вже підконтрольне українцям, і змогли все ж таки виїхати. Усе було ніби у фільмі. Проїхавши 15 кілометрів, ми не зустріли жодної живої душі, навколо бачили тільки розбиті будинки і техніку. Земля була всіяна осколками, можливо і трупами, але вони були прикриті чимось.

– Розумію тепер, чому ви цього разу вирішили не зволікати. Куди попрямували, який був план?

– Так, після пережитого у 2014 році, цього разу ми вже навіть не вагалися. Оскільки з нами була моя мама, то ми вирішили в першу чергу відвезти її в безпечне місце. Прямували поближче до кордону, аби моя сестра, яка проживає в США, змогла забрати її до себе. Тож вона вже в безпеці. Маємо ще доньку, їй 20 років, вона живе в Києві. А ми поки що зупинилися в Мукачеві.

– Що збираєтеся робити далі? Скільки часу плануєте пробути в Мукачеві?

– Будемо тут ще як мінімум до початку червня. Потім, напевно, поїдемо до доньки в Київ. Наразі живемо на відкладені заощадження, економимо, але гроші все одно рано чи пізно закінчаться, тому думаємо про пошук роботи. У столиці більше шансів знайти щось підходяще.

– Чи хочете взагалі повертатися Лисичанськ?

– Швидше за все, повертатися в Лисичанськ уже не будемо! По факту вже немає куди. Дуже багато знищено в місті, немає ні газу, ні електрики, ні води, жодних комунікацій. Це лінія оборони, і навіть маючи якісь мінімальні умови для життя, бути там усе одно дуже небезпечно. Там ще багато роботи буде і для військових саперів. Тож нам треба розпочинати все з початку. Віримо в перемогу України, а тому плануємо знайти житло та роботу в Києві.

– Чи моніторите ситуацію в Лисичанську? Маєте зв’язок з тими, хто там залишився?

– Фактично всі виїхали з міста. Залишилися в основному пари похилого віку, які не захотіли покидати свої домівки. Ще є спеціальний чат, куди люди скидають інформацію про ситуацію в Лисичанську. Тому знаю, що там цілодобово йдуть обстріли та активні бої. Аби ви розуміли: вони не зупиняються ні на хвилину. Я не знаю, що буде далі. Можливо, активна фаза й закінчиться через кілька місяців, але це не означатиме завершення війни. Тому всі, хто опинився в такій ситуації, повинні навчитися жити тут і зараз. Навіть якщо в якийсь момент зовсім опускаються руки. Віримо в ЗСУ і нашу Україну!

Ірина ГРАБКО