У пошуках червоної рути

Відразу на думку приходить однойменна пісня Володимира Івасюка, яку ми всі так любимо, – «Червона рута».

Нещодавно в одному із архівів було віднайдено газету за 1972 рік з інтерв’ю автора, де він розповідає про історію її створення. Дитинство композитора та поета проходило в Буковинських Карпатах і було сповнене красою й чарами місцевих повір’їв, переказів та легенд. Саме одна з них – про червону магічну квітку, що цвіте на високогір’ї Карпат, – і стала натхненням для написання знаменитої пісні. Насправді ж митець під червоною рутою мав на увазі рододендрон миртолистий, який можна знайти тільки високо в горах.

Трохи «поґуґливши» Інтернет, дізнаємося, що цвітіння легендарної квітки можна побачити в травні – червні на гірських схилах масивів Чорногори, Марморошу та Свидівця, що знаходяться під охороною Карпатського біосферного заповідника. Формуємо дослідницьку команду й обираємо найбільш оптимальне місце пошуку – Марморошчину, яку ще називають Гуцульськими Альпами. А й справді тутешній рельєф не схожий на інші гірські масиви Карпат, а більш подібний до альпійського, зі скелястими розломами та гірськими «коронами», що утворилися після танення льодовика. Вирішуємо здійснити сходження на вершину Піп-Іван Мармороський і відшукати біля його підніжжя славний рододендрон миртолистий, а також дізнатися в місцевих мешканців про легенди, пов’язані з цією рослиною.

Вихідною точкою маршруту визначаємо село Ділове Рахівського району. До Піп-Івана можна дійти двома шляхами: довшим – через полонину Лисичу – та коротшим, але важчим – по кордону України й Румунії. Оскільки хочеться мерщій уже побачити на власні очі чарівну квітку та красу Гуцульских Альп, то обираємо коротший. 12 виснажливих кілометрів – і ми в країні червоної рути, яка тільки починає квітнути. Коли бачиш цю чудову рослину та мальовничі краєвиди тутешньої місцини, так і хочеться заспівати: «Червону руту не шукай вечорами». Тепер стає зрозуміло, що надихнуло Володимира Івасюка, котрий написав і виконав таку чудову пісню. Довго милуємося килимом із червоних квіточок, робимо численні фото, але ні в якому разі не рвемо рослину, адже вона занесена до Червоної книги, і рухаємося до вершини Піп-Іван Мармороський, на якій де-не-де ще є залишки снігу.

Опісля підкорення гори прямуємо на тутешню полонину Лисичу для ночівлі. Але гірська місцевість та непередбачувані погодні умови роблять своє, сильна злива і дощовий циклон обирають саме цю територію. Наша група, незважаючи на наявність дощовиків, промокає до нитки. Можливо, це ціна, яку необхідно заплатити за ту красу, яку ми побачили. Вихід один – іти до вівчарів і шукати в них притулку. Вони радо приймають нас, запрошують до ватри погрітися та пригощають свіжим овечим сиром. Але кажуть, що заночувати не приймуть, оскільки розмір колиби невеликий, а ще повинні прийти інші вівчарі з пасовиська, просто не вистачить місця. Ситуація не з найкращих. Однак на допомогу приходять прикордонники, які мають авто і зголошуються прийняти нас на ночівлю. Їдемо до їхнього будиночка неподалік, де тепло та затишно.

За вечерею починаємо розпитувати хлопців про червону руту. Як розповідає пан Василь, ця магічна рослина – квітка кохання. Існує легенда, що колись давно на одне гуцульське село напали татари й полонили молодого парубка. Пізніше його продали туркам на галеру як веслувальника. Через важку працю багато бранців просто втрачали пам’ять і забували про своїх рідних, коханих та звідки вони. Але була в того хлопця кохана дівчина, яка багато сліз виплакала за милим і не могла змиритися з тим, що він далеко. Коли вилетіли у вирій журавлі, вона попросила птахів передати на галеру для парубка червону руту. Як тільки той узяв квітку в руки, пам’ять відразу повернулася до нього. Він та інші бранці зібралися й перебили охорону, а потім рушили в рідні краї до коханих.

На питання до прикордонників, скільки ми маємо заплатити за ночівлю, вони відповідають, що, за «законом гір», за притулок, харчі й вино гроші не беруться. Ми дякуємо охоронцям кордону й наступного дня прямуємо в Ділове. Насамкінець пан Василь розповідає, що в «горців» свої цінності, трошки інакші, ніж у жителів міст, бажає нам щасливої дороги та хорошої погоди.

Богдан КУЛЬЧИЦЬКИЙ