5 місяців у Королівстві: закарпатець Сергій Пішковцій про життя в Данії

Блогера та social-media активіста Сергія Пішковція насамперед знають, як засновника та головного редактора інтернет-видання “Inspired”. Сергію за доволі короткий час вдалося створити цікавий і яскравий ресурс про подорожі, мистецтво книги та інші речі, що надихають. Також закарпатець попрацював у солідному “Watcher” та ділився досвідом про те, як можна зробити власний оригінальний проект. В якийсь момент хлопець прийняв рішення випробувати себе ще й у роботі за межами України. І наразі він вже 5 місяців працює у міжнародній компанії та живе в Королівстві Данія. Своїми враженнями від життя та роботи у цій країні Сергій люб’язно погодився поділитися з Про Захід“.

– Сергію, розкажи, будь ласка, як і чому ти потрапив у Данію?

– Минулого року я вирішив спробувати своїх сил у міжнародній компанії, щоб отримати досвід, якого зазвичай не отримаєш, якщо працюєш сам на себе, чи в якості працівника десь в Україні. Восени я подався у кілька компаній, вакансії яких знаходив через інтернет, та професійну мережу LinkedIn зокрема. Вакансія, на яку за описом мій досвід підходив найкраще, виявилася “виграшною”: мені зателефонували з компанії Momondo, запросивши пройти співбесіду через Skype.

Після двох співбесід, які я успішно пройшов, мене прийняли на роботу, і в лютому я переїхав до Копенгагена. Тепер я займаю посаду онлайн-маркетолога в сервісі, який шукає та порівнює ціни на авіаквитки та готелі в усьому світі.

– Які були твої перші враження від цієї країни та, зокрема, Копенгагена?

– Переїзд для мене виявився досить радикальним: спочатку я мав приїхати до Данії лише на пару тижнів на період тренінгів та навчання, але так склалось, що я залишився практично назавжди. Тому це був тотальний вихід із зони комфорту: посеред зими я приїхав з одним рюкзаком в місто, в якому ніколи не був і нікого не знав. Але зараз, коли я прожив там 5 місяців замість очікуваних 2 тижнів, можу з впевненістю сказати, що це була своєрідна школа виживання та адаптація

Перші враження були двоякі: з одного боку, місто виявилось дуже гарним і затишним: не занадто великим, щоб перенавантажити тебе своїм масштабом, але і не занадто маленьким, щоб знудитись. Копенгаген за розміром приблизно як Львів, проте проїхати місто з одного кінця в інший можна набагато швидше. Одна з найкрутіших систем Копенгагена – це транспортна. Автобуси, які ходять хвилина в хвилину, новісіньке автоматизоване метро без машиністів, міські електрички та потяги – все це робить пересування значно зручнішим, не кажучи вже про неймовірно сприятливі умови для велосипедистів та велодоріжки на кожній вулиці.

– Чи вже адаптувався і як загалом “вписався” в життя іншої країни? З якими труднощами зустірвся?

– Традиційно, серед багатьох українців існує чимало стереотипів щодо “казкового” життя в Європі, а тим більше в країнах Скандинавії, які славляться своїми соціальними здобутками.

Воно то так, але людині, яка приїжджає в Данію вперше, може стати недобре, коли вона побачить рівень цін і переведе це в гривні. Для прикладу, середня вартість лате або еспресо – 30 крон (120 грн), одноразовий проїзд у автобусі чи метро – 24 крони (100 грн), кімнати з орендою дешевше, ніж 3000 крон на місяць (12000 грн), ви не знайдете.

Тому, перш ніж їхати в такі дорогі міста, потрібно мати чималий фінансовий запас – інакше ви просто не зможете вижити перші місяці. А потім – навчитись не переводити ціни в гривні, бо це не має сенсу.(сміється, – авт.).

Окрема історія з пошуком кімнати: навіть якщо у вас з собою є гроші і вас не страшать ціни за оренду, це не гарантує вам нічого. Ринок нерухомості в Копенгагені неймовірно “перегрітий”: попит перевищує пропозицію, а в місті проживає значна кількість студентів та іноземців. Тому люди шукають кімнати (навіть не квартири) місяцями, перш ніж вселяться. Окрім першого місяця оренди розміром в 400-600 євро, вам доведеться ще заплатити депозит у розмірі 3-місячної вартості оренди, який є гарантією непошкодження меблів та техніки, і який вам повернуть, коли ви будете виселятись. Тому після нескладних підрахунків можна зрозуміти, скільки треба грошей, щоб поселитись десь в Копенгагені. Я змінив 4 різні квартири і 2 хостели, перш ніж випадково знайшлася пропозиція для мене (не без допомоги української діаспори). Тут не ви обираєте квартиру, а квартира і ваші майбутні сусіди обирають вас – адже ніхто не хоче жити з тим, з ким йому не до душі.

Окремий абзац про бюрократію: якщо ви думаєте, що в Україні все погано, то після Данії я розумію, що не так вже й погано.

Процедура отримання різних документів зайняла в мене більше 3 місяців, і чиновники полюбляють практикувати “переливання з пустого в порожнє” – відсилати вас у 10 інстанцій збирати різні папірці і працювати лише в будні дні з 10 до 15 годин. Одного разу я прийшов в 11 годин і був 43-м в черзі. Але, на щастя, “своїх” через чорний вхід тут не запускають, і поки електронна черга рухається, ви можете спокійно випити кави чи піти по своїх справах.

– Чим ти там займаєшся, чи твоя робота напряму не пов’язана з перебуванням у Данії?

– Моя посада офіційно називається UkrainianOnlineMarketingManager–тобто я відповідаю за всю маркетингову активність компанії, яка відбувається в Україні. Це пошукова реклама в Google, Yandex, соціальних мережах, Youtube, займаюсь перекладами сайту українською, створенням контенту, партнерством та багато чого іншого,

В momondo працює близько двох сотень людей з-понад 30 різних країн, але центральний офіс знаходиться саме в Копенгагені. У нас є ще два інші офіси – в Лондоні та Бостоні, проте там знаходяться переважно “технічні” працівники та девелопери.

Багато хто помилково вважає, що ми продаємо авіаквитки, насправді ж все трохи інакше. Momondo– це пошуковик, який сканує всі можливі ціни всіх можливих компаній за потрібним вам напрямком і датами, і показує їх від найдешевших до найдорожчих. Саме користувачі обирають, який рейс їм зручніший, і вже тоді ми перенаправляємо їх на сторінку авіакомпанії, або туристичної агенції, яка продає цей квиток.

– Що тобі сподобалось і не сподобалось в Данії на даний момент? Що найбільше вразило?

– Напевно, перше, що найбільше вражає – це, звісно, вартість життя. Проте, чим далі ти живеш там, тим спокійніше ставишся до цін, адже, якщо взяти до уваги місцеві зарплати, то все не так вже й дорого. Якщо отримувати середню зарплату, то на неї можна не лише вижити, а й дозволити собі багато іншого – подорожі, розваги, тощо.

Не сподобалась, окрім занадто тугої бюрократії, медицина. За рівнем технічного оснащення лікарні та поліклініки, звісно, – мрія будь-якого українського медика, але це лише зовнішня “картинка”. В мене була змога, на жаль, на власному досвіді відчути непрофесіоналізм та байдужість лікарів: мою ангіну з гарячкою під 40 “лікували” більше трьох тижнів, підсовуючи кожен раз інші таблетки. Які, до речі, тут без рецепту не купиш: його лікар надсилає через інтернет прямо в аптеку, і варіанту купити щось на власний розсуд просто не існує. Зазвичай лікарі не паряться ніякими аналізами, і прийом триває 5 хвилин. Перед цим я годину висів на телефонній лінії, щоб мене прийняли до emergencydepartment лікаря, і ще дві години чекав у приймальні. В цьому різниця між данською медициною і українською: у нас вона більше превентивна, а тут – більше борються з хворобою уже по факту її виникнення і дають менше навантаження ліками – якщо ще ходите і говорите, значить не вмираєте (сміється, – авт.).

Все інше тут мені дуже імпонує. В першу чергу це стриманість суспільства. В Україні рівень публічного осуду набагато вищий: у нас звикли обговорювати, хто як вдягнений, як виглядає, що робить і як поводиться. Тут ніхто нікого не осуджує і нікого не оцінює, тому ви можете бути самими собою. Зазвичай чим більше дивних безрозмірних шмоток на вас – тим краще і модніше.

Незважаючи на таку різноманітність, рівень безпеки в місті надзвичайно високий. За ці півроку я не бачив жодного випадку вуличної бійки, п’яних розборок чи гопників навіть у найтемніших провулках посеред глибокої ночі. До цього звикаєш дуже повільно, адже українська реальність вдавлює всі твої гаманці і цінні речі поближче до сорочки (посміхається, – авт.).

95%, а може навіть і всі 100% населення володіє англійською мовою, від пенсіонерів до дітей в садочку, тому проблем з порозумінням не виникає взагалі. Але, звісно ж, щоб заслужити довіру у місцевих, потрібно вивчити данську мову (яка, до речі, не така вже й проста).

– Назви кілька речей, що першими спадають на гадку, з Данії, які б ти хотів “перенести” до України, Ужгорода?

– Безумовно, транспортна система. Вона ідеальна: якщо на зупинці написано “3 хвилини”, значить автобус приходить дійсно через три хвилини. І жоден водій не посміє зайняти окрему смугу для громадського транспорту, навіть якщо всі машини стоять в заторі. Ніхто не поспішає, ніхто не бикує і не поводить себе як останнє чмо. Погодьтесь, в такому суспільстві, де рівень взаємоповаги дуже високий, жити набагато комфортніше.

По-друге, електронні черги. Якою б тугою не була бюрократична система, справлятися з людськими потоками вона вміє: у кожній установі чи банку стоїть автомат, який видасть вам номерок та приблизний час очікування. Не треба приходити у 6 ранку і ночувати під дверима податкової, щоб задати одне питання. Та й зали очікування – це щось зовсім інше, ніж 2 поламані стільці в душному коридорі в Україні. Ну і звісно, для вирішення більшості питань відвідувати публічні установи не потрібно: все можна зробити онлайн.

– Як ти там проводиш дозвілля? І, за твоїми спостереженнями, чим полюбляють займатися данці увільний час?

– Мінлива і часом сувора скандинавська погода вносить свої корективи в розклад дозвілля в Данії. Для прикладу, коли я переїхав взимку, було дуже похмуро, вітряно і мокро. Тому особливих варіантів проведення дозвілля на вулиці не було: це був час для музеїв, кафе та клубів.

Проте, як тільки надворі теплішає, країна оживає буквально на очах. Наприкінці березня люди починають виходити на перші пікніки у парку чи на узбережжі холодного моря, яке знаходиться в 20 хв від мого дому. Барбекю – найпопулярніший вид проведення дозвілля серед данців: зазвичай вони скликають близьких друзів на посиденьки на задньому дворі свого дому, а в супермаркетах можна придбати готові набори “одноразових” засобів для грилю. Окрім барбекю, за ясної погоди найкраще проводити час на узбережжі численних каналів, знайомлячись з новими людьми.

– Як данці сприймають тонку тему мігрантів, і чи, загалом, це все якось відображається на буденному житті країни?

Незважаючи на всю різноманітність, кількість темношкірих в Данії надзвичайно мала – особливо в порівнянні з тим, що я бачив у Берліні, Парижі чи Мілані. Тут дуже багато мігрантів з Близького Сходу, які компактно проживають в районі Nørrebroі зазвичай займаються бізнесом у сфері обслуговування – перукарні, магазини та вулична їжа. Також багато мігрантів зі Східної Європи, наприклад, Румунії чи Польщі, адже їм не потрібні візи.

Після початку міграційної кризи Данія була однією з перших країн Європи, яка вжила жорстких заходів щодо обмеження пересування осіб без документів на своїй території. Якщо раніше міст Øresund, який з’єднує Копенгаген зі шведським містом Мальме через однойменну протоку, можна було подолати без проблем, то зараз при перетині “кордону” між двома країнами у вас попросять паспорт. Осіб без документів на моїх очах затримували і відправляли назад. Тому можна сказати, що умови для мігрантів тут набагато жорсткіші, ніж в інших країнах Європи.

– Що мешканці Данії знають про події в Україні? Коли дізнаються, що ти з України, про що найчастіше питають? Можливо, ти зауважив, як висвітлюють цю тему в данських ЗМІ?

– Звісно, більшість населення знає про Україну лише в сенсі війни на Сході. Проте, чимало данців зайняли саме сторону України в цьому питанні: всі чудово розуміють, яку загрозу для європейської безпеки несе Путін та його агресія.

Тим не менш, мені все одно доводиться часто пояснювати, що Україна не лежить в руїнах і ми не вмираємо з голоду, а конфлікт відбувається на маленькій території на Сході: руки російської пропаганди тут сильні, як і будь-де в Європі. 9 травня на одній з площ Копенгагена з’явився десяток “ватних” жіночок, які з колорадськими стрічками і плакатами “пабєда будєт наша”, “нє забудєм звєрства на Украінє” стояли весь день. Шкодую, що саме тоді лежав вдома з ангіною, а так залюбки б поспілкувався з ними (посміхається, – авт.).

Незважаючи ні на що, друзів України тут вистачає. Ми не самі.

– Хотів би залишитися там мешкати на тривалий час, або взагалі туди перебратися?

– В моєму контракті немає кінцевої дати, тому поки важко сказати про якісь грандіозні плани. На даний момент я хочу здобути побільше досвіду і краще дізнатися про життя в країні, адже півроку – це зовсім невеликий термін, щоб зрозуміти, чи хочеш ти жити там, чи ні.

Насправді, я зрозумів, що одне з досягнень нашого часу – це зближення тебе зі світом. Злітати на вихідні на інший бік Європи, провести відпустку в Азії або працювати віддалено з Шанхаю уже не фантастика, а реальність наших днів, і світ значно ближче, ніж нам здається. Головне правило – ніколи не зупинятись на досягнутому і бути найкращою версією себе!

Лариса РОМАНЮК, Про Захід

Фото Сергія Пішковція