Картате щастя: ужгородська майстриня створює унікальні вироби у техніці печворк. ФОТО

Здається, що її строката фантазія не знає меж… У руках майстрині Ірини Лукашенко маленькі клаптики тканини оживають і перетворюються у затишні ковдри, панно, простирадла, подушечки…

Тож не дивно, що у майстерні жінки панує якась чарівна атмосфера казки. Час тут наче зупинився. Ляльки дрімають під картатими ковдрочками, годинник у вигляді кавуна виспівує «тік-так, тік-так», а смішні мавпочки на килимку, мов живі, розглядають гостей. Казкові клаптики майстрині хаотично перестрибують з одного кольору на інший, заграють до вас цілою палітрою фарб і відтінків, а найголовніше – зігрівають душу. Бо тут відразу розумієш – усе випромінює любов.

Філософія печворку — клаптикового шиття, чим і займається пані Ірина, колись народилася від бідності і не претендувала на щось більше, але виявилася настільки гнучкою і живучою, настільки релаксуючою і динамічною, що перетворилася у справжнє мистецтво.

– Печворк – дуже цікавий вид діяльності. Для цього потрібно бути трошки художником, трошки швачкою та інженером, – розповідає Ірина Лукашенко. – Адже тут за принципом мозаїки зшивають цілісний виріб зі шматочків тканини. В Україні печворк не був таким популярним. У нас багато льону, а льон для печворку – заважкий матеріал. В тодішні часи дорогим був ситець. Щоб не викидати його цінні залишки, з них шили ковдри. Як індустрія, печворк добре розвинений в Америці. У них це почалося ще за часів війни, коли настало зубожіння населення. Тож жінки думали, як використати залишки тканини. Американці випускають багато тканин, викрійок, шаблонів, інструментів. Почалось все у тих самих ХVIII-XIX століттях. Щоб чимось зайняти жінок, які сиділи вдома, стали випускати вже готові порізані набори для печворку. Їх треба було тільки зшити і не думати про те, як можна зробити по-іншому. 

Печворком пані Ірина займається вже близько 15 років. Хоча за освітою жінка інженер-гідротехнік. Довго працювала за спеціальністю, а відтак майже 12 років шила одяг на замовлення. Утім настав щасливий день, коли можна було забути про замовлення, надокучливих клієнтів і вимушене шиття. Тоді пані Ірина цілковито і повністю поринула у барвистий світ печворку.

– Рукоділля для мене завжди було потребою душі. Те, що я вмію шити, – знала завжди. Хоча ніколи цьому не вчилася. Спочатку я займалася цим одна. Потім, через Інтернет, знайшла багатьох майстринь, назавжди «заражених» цією строкатою хворобою. Тоді нам разом із подругою захотілося поділитися тим, чого ми навчилися самі… Показати те, що ми зробили самі. Захопити інших тим, чим так захоплені самі. Так ще у далекому 2006 році з’явився наш сайт із печворку.

– Перша робота у техніці печворк – це панно, і воно досі висить у моїй майстерні. 12 років тому я покінчила з шиттям одягу, бо зрозуміла, що більше не хочу цим займатися, але не можу собі дозволити не шити. Зрозуміла, що треба ставити крапку. Дуже різко це зробила. А перше панно – це зображення суконь різних фасонів із клаптиків тканин моїх колишніх замовниць. Воно символізує закінчення однієї справи і старт іншої.

Ірина Лукашенко розповідає: за час, поки займається печворком, назбиралося досить багато робіт. Хоча на замовлення жінка майже не шиє. особливо, якщо мова про такі речі, як сумки-рюкзаки. Може зшити під настрій два-три, а потім кілька років бере тайм-аут.

– Пригадую, колись мене спитали, що можна шити у техніці печворк. Я зовсім не готувалася до цього запитання. Але просто взяла свою сумку і показала, що у ній було. Я почала з неї виймати косметичку, футляр для окулярів, гаманець, обкладинку для паспорта, чехол для ручки – геть усе аж до самої сумки було пошите у техніці печворк. Тож відповідь була досить кумедна. Ми часто сміємося, що майстрині з печворку усе, що бачать, обчихляють. 

Пані Ірина розповідає, що не може не шити. Особливо «найсмачніше» шиється дрібне, ювелірне і абсолютно непотрібне… 

– Печворк – це як вірші, які не можна не писати. Так само ти просто не можеш не шити. Щоб займатися клаптиковим шиттям, звичайно, важливо вміти хоча би трошки шити. Головне – це фантазія, терпіння, тверда рука, уміння тримати рівний припуск і все, – розповідає Ірина Лукашенко. – Найбільша моя робота – ковдра на ліжко розміром 2,5 х 2,5 м. Напевно, шила її місяць. Там було використано більше тисячі клаптиків. Найдрібніша – ковдра на лялькове ліжечко з квадратиків розміром 1х1 см.

Найприкольніші речі виходять із дрібних обрізків.  Коли залишаються зовсім маленькі шматочки. Бо ж на перший погляд, здається, що ці обрізки у смітник, а майстриня вдихає у них нове життя. 

– Тканин у мене вистачає на кілька років уперед. Багато чого купила, привезла з поїздок, багато тканин мені подарували, а ще купила їх на секонд-хенді, – розповідає жінка. – Взагалі тканина для печворку має бути з класичної бавовни. Також випускають спеціальні тканини. Вони мають стандарт, вагу на квадратний метр, добре пофарбоване полотно. У нас такі тканини дуже дорогі, вартують 350-400 грн за метр квадратний. Добре шити з американських тканин. Хоча у нас теж є достойні варіанти.

Насамкінець запитую пані Ірину, про її амбітні плани, що вона мріє пошити. А вона посміхається і каже, що її мрія – просто шити. Перешити все, що назбиралося у шафах, роздарувати це рідним і друзям, частину віддати волонтерам і насолоджуватися кожною миттю шиття. Тож побажаймо майстрині сил і натхнення! Нехай її картате щастя росте і примножується!

Христина БІКЛЯН