Підкорити Монблан: закарпатці піднялися на найвищу вершину Європи. ФОТО

Найвища гора Західної Європи – Монблан – не перестає приваблювати шукачів пригод. Розташована вона у французьких Альпах та має висоту майже п’ять тисяч метрів. Щорічно на Монблан підіймається близько 20 тисяч альпіністів, сьогодні це одне з найпопулярніших місць Європи.

Монблан – досить підступна вершина. Утім це зовсім не зупиняє мандрівників з усього світу. Бо іноді варто ризикнути, аби побачити цю неземну красу.

Кожна мить на Монблані варта того, аби її зафільмувати. Про це не на словах знає закарпатець Сергій Денисенко, який нещодавно підкорив цю вершину. Тож як чоловік відважився на цю авантюру, через які небезпеки довелося пройти та як потрібно готуватися до подібних випробувань…

– Сергію, коли ти надумав піднятися на Монблан?

– Останніми роками ми з дружиною захопилися походами в гори. Разом із компанією обходили майже всі Карпати. Також моя дружина навіть їздила на гори Кавказу. І ось минулого року восени ми вирішили, що підем на Монблан.

– Як відбувалася підготовка до сходження?

– Тривала вона біля півроку. Найперше ми знайшли гірського гіда. Познайомилися з ним, почитали про його подорожі і зрозуміли, що він нам підходить. Працювали ми також над фізичною підготовкою. Тому що подібні походи вимагають від організму певних якостей: спортзал, біг, витривалість, дихання. Не менш важливою є і технічна підготовка. А також спорядження. Воно повинне бути спеціальне – починаючи від шкарпеток і закінчуючи альпіністськими речами – такими, як кішки, льодоруб тощо. Більшу частину ми купили, щось узяли в прокат.

– Ви піднімалися з боку Франції чи Італії?

– З боку Італії. У нас була група з восьми людей, із них двоє гідів. Спочатку мікроавтобусом ми поїхали в Німеччину. Адже зрозуміло, щоб піднятися на висоту, потрібно пройти акліматизацію. Мова про те, щоб поступово підійматися на якісь вершини. Тому що висотна хвороба досить небезпечна. Адже є багато прикладів, коли люди стрімко піднімалися на висоту і потім їм ставало зле. Тож, як кажуть альпіністи, грамотна акліматизація – запорука успішного сходження. Тому для початку ми вирішили піднятися на гору Цугшпітце. Це найвища вершина Німеччини. Її висота – близько 2900 м. Там досить гарний підйом через гірський каньйон, водоспади. Одним словом, краса неймовірна. На середині гори є притулок, ми забронювали собі там місця для ночівлі. Але вже на місці нам повідомили, що цьогоріч затяжна весна, тож на вершину туристів не пускають. Тому ми вирішили їхати в бік Монблану і вже там пройти акліматизацію.

– Чи пощастило вам із погодою?

– Відносно. Ми приїхали, і негода продовжувалася два дні. Ми думали, що будемо йти кудись гуляти в дощ, але на світанку нас розбудив гід і сказав, що йдемо на гору. І дійсно прогноз не справдився, гарно розпогодилося. Тому ми швиденько зібралися і поїхали. У перший день ми йшли по гарній місцевості, з озерами. Взагалі спочатку природа дуже подібна до Карпат. Хоча самі Альпи – це молоді скелясті гори. Далі ми вийшли на льодовик, де фактично рослинності майже нема. Тільки каміння і сніг. Ми піднімалися льодовиком і залишилися там на ночівлю. Наступного дня почався вже крутий підйом і ми були змушені одягнути усе альпіністьке спорядження. Ми йшли двома зв’язками по чотири людини. Всі із страховкою, мотузками. Попереду кожної зв’язки – гід.

– Так ви добралися до притулку під Монбланом?

– Так, нам пощастило. Там, на висоті майже 3 тис. метрів, запрацював притулок, адже він працює тільки в сезон. Тож ми там заночували і вже наступного дня пішли на акліматизацію. Ми піднялися на висоту приблизно 3700 м, випили чаю і спустилися вниз, у притулок, відпочивати. Опівночі ми прокинулися і вийшли вже у бік вершини.

– А чому вночі?

– Тому що шлях дуже довгий. Тож альпіністи традиційно так ходять. Оскільки довгий підйом, щоб вийти під ранок і встигнути спуститися засвітла. А ще припікає сонце. Коли ми вже спускалися вниз, то вже припікало сонце і кожен крок ми провалювалися вище коліна в сніг.

– Загалом складний підйом?

– Так, особливо якщо йдеш по льодовому гребні півметра завширшки. А з обох боків – прірва. Тоді трошки моторошно. Але перед тобою ціль і ти знаєш, що повинен це зробити. Коли піднялися на льодовик, почало світати. Цю красу просто неможливо передати словами! Так ми дійшли до останнього пункту перед підйомом, де сходяться обидва маршрути з французького та італійського боків. Там є аварійний будиночок. Він повністю металевий. Альпіністи відпочивають у ньому, ховаються від негоди. У притулку ми зустріли безліч альпіністів із різних країн. Коли ми дійшли туди, то прогноз показував, що буде шторм. Тож ми вирішили перечекати. І дійсно розпочалася така сильна снігова буря, що тим металевим будиночком кидало, як консервною бляшанкою. На щастя, ця буря минула. Десь о 4.00 ранку ми вирішили йти на саму вершину.

– Які були відчуття на горі?

– Ось це мені важко описати. Кожну хвилину в цій красі щось змінюється. Я міг просто стояти і насолоджуватися цим неземним краєвидом. На висоті менше кисню, повітря розріджене. Тож усі функції організму працюють якось по-іншому, і мозок у тому числі. Здається, що людина стає простішою. Немає жодних складних думок. На вершині у нас було близько 10 хвилин. Ми пофотографувалися, пообнімалися і почали спускатися. Вітер був дуже сильний і холодно. Тому потрібно було весь час рухатися, щоб не замерзнути.

– Скільки загалом часу ви витратили на підкорення Монблану?

– Усе разом зайняло 6 днів. Спускатися було важче, ніж підійматися. По-перше, ти вже не такий мотивований, по-друге, ти вже знесилений, по-третє, погодні умови (коли ти провалюєшся в сніг), а ще круті спуски. Варто зазначити, що для подібного сходження слід обовʼязково оформити спеціальну альпіністську страховку. Добре, щоб вона не згодилася, але мати її потрібно.

– Які у вас враження і чи воно було того варте?

– Це одні із найсильніших вражень у моєму житті. І мені бракує словникового запасу, щоб описати всі ці емоції. Тут, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Навіть якісні фото не передадуть ту атмосферу, ті відчуття високих гір. Отже, вдягайте «кішки», беріть льодоруб – і вперед!

Христина БІКЛЯН

Фото із особистого архіву Сергія Денисенка