Чи оживуть законсервовані промислові гіганти на Великоберезнянщині

Про цікаві факти з історії існування меблевого заводу, що вже понад чверть століття стоїть пусткою на в’їзді в туристичне Кострино, що на Великоберезнянщині, нам розповів Михайло Попович, колишній директор цього промислового гіганта.

Меблевий завод на Березнянщині

Зараз Михайло Михайлович – звичайний пенсіонер, живе з дружиною на тихій вуличці у рідному селі, має трьох онуків та віднедавна одного правнука.

Про завод знає чимало, каже, що має все по роках розписане і задокументоване. Від самого початку планування виробництва кухонних меблів Михайло Михайлович брав участь у кожному етапі організаційних процесів, і в 1975-му завод запрацював.

«На момент запуску виробництво фабрики було оцінено в 4 млн рублів на рік»

Спершу тут працювало близько 500 людей, потім, коли Жорнавський лісокомбінат приєднали до Костринської фабрики кухонних меблів, чисельність працівників збільшилась до 1200 чоловік, розповів нам екс-директор заводу.

– Було зареєстровано у Міністерстві як окреме підприємство. Спершу я працював начальником виробництва на меблевому комбінаті у Березному (директор – Василь Віннер), далі перевели у Кострино на фабрику кухонних меблів. На момент запуску виробництво фабрики було оцінено в 4 млн. рублів на рік, – розповідає про свій трудовий шлях пан Михайло.

– Ми звернулись у Москву на меблеву фабрику № 13, разом з ними розробили проект кухонних меблів “Міні-максі”. Ми з ними входили у Союзкомлектмебелі, куди з усієї України входили тільки 4 заводи.

Пізніше я організував, щоб автобус возив людей з Лютої, до того ходили пішки. З Верховини добиралися електричкою. Працювали у дві зміни, вночі бувало, що і викрадали…

Меблева фабрика була залежна від комплектуючих з інших куточків Радянського Союзу. “У Караганду літав, там комплектуючі для меблів нам постачали, також були з Усурійського краю, Єреван комплектував”, – згадує пенсіонер.

Шлях від лідера до найбільшого боржника району

У відділі економіки Великоберезнянської РДА нам теж розповіли чимало цікавого: “Меблева фабрика у Костино належала до ВАТ АФ “Яворник”. Останнє підприємство одне із перших у районі знайшло інвестора, який був готовий вкладати кошти у завод. У 1996 році американська корпорація “Карпатська атлантична індустрія” та закрите акціонерне товариство “Яворник” уклали угоду. Товариство “Яворник” стало недійсним, а працювали згідно з договором про спільну інвестиційну діяльність. З 2001 року такий договір було продовжено на необмежений строк.

Протягом 1996–2000 років це підприємство наповнювало податковими надходженнями більше половини районного бюджету Великоберезнянщини. Тоді тут працювало близько 600 чоловік”.

До слова, діяльність “Блейка”, як називали інвестора місцеві жителі, запам’яталася здебільшого масовими вирубками найкращих лісових масивів на території району. Однак після кількох років інтенсивної діяльності виробничі потужності поступово почали скорочувати.

Як розповідають у відділі економіки, скорочення виробництва інвестор спершу пояснював якимось причинами: несприятливими умовами отримання сировини, незручною податковою системою в нашій країні тощо, однак зустрічі з ним жодного результату не дали. Наразі підприємство є основним боржником по всіх видах податків у районі, а також не виконує жоден пункт інвестиційного договору.

Теперішні представники інвестора, що керують підприємством, на контакт із засобами масової інформації йти відмовляються. Мешканці району можуть тільки гадати, чому заводи не відновлюють роботу в той час, коли в сусідніх районах процвітають кілька величезних підприємств з іноземними інвестиціями. “Якщо не працюють самі, то краще б продали, такий завод стоїть!” – скаржаться костринці… А от змінні керівники району, здається, зайняті більш важливими справами, аніж промисловий та економічний добробут району, або ж просто не наважуються розрубати цей гордіїв вузол.

Оксана ЧОПАК