Зі свічками у руках повз центральні вулиці міста – так згадували берегівчани жертв «маленьких робіт»

Щороку жителі Берегова проводять поминальний захід присвячений жертвам радянських репресій, які загинули в концентраційних таборах ГУЛАГ. Саме 18 листопада 1944 року угорців та німців чоловічої статі масово збирали на примусові роботи, які називали «маленькі роботи», адже їх запевняли, що це тимчасово, на декілька днів. Насправді ж, більшість з тих мужніх чоловіків більше ніколи не повернулася.

Традиційно дійство розпочалося з екуменічної молитви у реформатській церкві міста Берегово. Священнослужителі помолилися за всіх загиблих, за родини, які залишилися без батьків та чоловіків, за дітей, які ніколи не зможуть схилити голову на могилі своїх предків. Згідно з реєстром 1945 року, 28 тис. осіб забрали з території Закарпаття у виправно-трудові табори. Але існують й інші дані, за якими кількість затриманих сягає 40 тисяч. Поки вони доходили до місця свого постійного перебування, більшість гинули через хвороби та холод, адже теплий одяг у них забирали, а тримали у нелюдських умовах.

Після молитов викладачі та студенти Закарпатського угорського інституту ім. Ф. Ракоці ІІ, представники міської влади по одному зачитували імена загиблих під час «маленьких робіт» берегівчан. Всього їх виявилось 349. Хода зі свічками в руках рушила від центральної площі Кошута до меморіальної дошки, що знаходиться на будівлі Берегівської ЗОШ №5, щоб покласти тут вінки та схилити голову в пам’ять про загиблих. Зауважимо, що саме тут в листопаді 1944 року збирали чоловіків, щоб відправити їх «розбудовувати країну після війни».

Біля меморіалу жертвам сталінських репресій, що знаходься на площі Пушкіна провели урочисту частину зібрання. Матяш Сіладі, Генеральний консул Угорщини у місті Берегово першим звернувся до присутніх. У своїй промові він наголосив на тому, що нажаль через ці жахливі події ніхто так і не поніс відповідальності, а жертв так і не реабілітували.

«Ці репресії стали проявом сталінської влади, яка розповсюдилася по всій території Радянського Союзу та проникла у кожну щілину громадського життя. Але ті, хто не жили в той час, не можуть у повній мірі усвідомити всі жахіття. Саме тому вкрай важливо показати підростаючому поколінню нашу історію, відкрити перед ними ці чорні сторінки, адже на Закарпатті нема жодної родини, яка б не оплакувала когось з рідних», – зауважив Матяш Сіладі.

Міський голова Берегова, Золтан Бабяк, звернув увагу, що уже 74 роки листопад є місяцем трауру в нашому краї, адже саме тоді чоловіків почали забирати на примусові роботи.«Єдина їхня біда полягала в тому, що вони народилися угорцями чи німцями. Нажаль навіть у сьогоденні наша угорська громада зменшується, хоча зараз немає таборів у Сваляві чи Самборі. Чимало наших краян виїжджають за кордон у пошуках кращого заробітку і ми зможемо зрозуміти масштаби якщо проїдемося селами, де на кожній вулиці продається будинок. Погіршують ситуацію й утиски прав національних меншин та антиугорська істерія», – додав пан Золтан.

Про те, що присутній молоді потрібно задуматися над подіями 1944 року, адже у них зараз зовсім інше життя зауважила Ілдика Орос, ректор Закарпатського угорського інституту. Тоді 18-ти річних хлопців забрали не з поля бою, а з тепла рідного дому: «Ми сьогодні зібралися тут, зі свічками в руках та сльозами на очах, щоб не забувати що трапилося у недалекому ХХ столітті».

На завершення поминального дійства берегівчани поклали свічки, що тримали у руках до підніжжя меморіалу та ще раз схилили голову перед невинно загинувшими краянами.

Вікторія КОПИНЕЦЬ