Могила чи крематорій? Гуманність поховання

Як завжди, ми обговорюємо життєво важливі для нашого читача питання. Але цього разу питання стосується не життя, а смерті.

Скільки з вас, шановні читачі, замислювалися над питанням поховання (беремо до уваги середньостатистичний вік закарпатця – 40-50 років). Звісно, більшість були на процедурі поховання, більшість відвідує могили померлих родичів на цвинтарях міста…Але жоден не планує наперед свого похорону. Ні, це не жарти. Про це у країнах Європи думають заздалегідь. І якщо нас зазвичай смерть захоплює зненацька, то вони, європейці, готові – складено заповіт, де прописані найдрібніші деталі, й процедура поховання також.

Тим часом наш закарпатець не робить кроків перестороги, вважаючи, що це погана прикмета, або ж він ще не готовий відійти на той світ…

Шановний читачу, ми не намагаємося кепкувати чи насміхатися. Для Закарпаття питання поховання є реальною проблемою.

Сьогодні ми зустрічаємося із проблемою нестачі землі для розширення територій кладовищ. До обласного центру та його околиць належать дев’ять кладовищ. Годі й говорити про те, що місця для поховання катастрофічно не вистачає. Більшість із них закриті й не функціонують. Родичам померлих дозволяється провести так зване підзахоронення. Ця процедура у грошовому еквіваленті коштує трохи дорожче (витрати на дозвіл поховання «сусідства» у разі відсутності документів та «акуратність» розкопування ями). Нові поховання відбуваються на міському кладовищі «Барвінок». Тут, з 1986 року, відведено доволі великий, зважаючи на статистику смерті та переселення з сіл, шмат землі, розміром трохи понад 18 гектарів. На сьогодні на цьому «клаптику» землі «відпочивають близько 26 тисяч 400 осіб. Цвинтар уже давно наблизився до межі міського сміттєзвалища. Не дуже приємно, вважають ужгородці, відчувати сморід біля могили.

«Мій чоловік спочиває тут уже чотири роки. Я приходжу один раз на місяць провідати його могилу й кожного разу сміттєзвалище смердить усе сильніше. Я не можу зосередитися навіть на молитві», – пояснює пані Магдалена, якій далеко за вісімдесят.

Але несподівано до нас підійшла жінка 40-45 років: «Я чула ваші запитання і хочу сказати, що найкращий вихід – побудувати крематорій. Мої дід із бабусею поховані тут. Нещодавно померла моя мати, яка проживала в Будапешті. Вона написала заповіт, в якому чітко вказала, що має бути похована вдома, на Закарпатті. Як ви думаєте, я посміла порушити її волю? Звісно ні! Ми вирішили перевезти в Закарпаття її прах (що казати, процедура оформлення не з простих). Та тепер урна з її прахом похована разом з її батьками. Сподіваюся, після смерті я теж буду тут». Цю думку поділяє багато закарпатців, які вже змінили уявлення про поховання та більш сучасно відносяться до цієї процедури. Слід зауважити, що кремація є набагато «чистіша» процедура, ніж поховання у землю. Про цей аспект проблеми говорить не один лікар-санолог. До слова, найближчі крематорії знаходяться у Києві, Одесі та Харкові. Розцінки, між іншим, доволі прийнятні. От, приміром, економкремація коштує у столиці 4000 гривень. Сюди входить весь комплект для поховання (труна, покривало, подушка, 2 штучні вінки, транспорт по місту, послуги трунарів, церковні атрибути) та є стандарткремація – 6000 гривень. У порівнянні з традиційним похованням економваріант достатньо прийнятний.

Влада Ужгорода також уже неодноразово (близько 10 років) порушувала питання побудови крематорію, та все не знаходилося вдалого вирішення. Сьогодні ми знову поцікавились у міського голови про шляхи розв’язання цієї проблеми.

Та коментаря, наразі, ми не почули. Голова міста, Богдан Андріїв, утримався від висловлення думки до завершення збору підписів під електронною петицією на офіційній сторінці Ужгородської міської ради. До слова, 24 вересня «за» будівництво крематорію проголосувало 229 осіб із потрібних 250-ти, а до завершення голосування залишилося 9 днів.

Церковнослужителі не висловлюють власної думки. Як пояснив Янош Гейдер, заступник єпископа Закарпатської реформатської церкви, всі конфесії прибічники традиційного поховання у труні. «По всьому світу є мощі Святих, відповідно людське тіло також має бути поховане традиційним способом. Але реформація відкинула це твердження. Адже ми воскреснемо не в тому тілі, якому померли, а Бог є всемогутній і подарує на нове життя однаково чи будемо ми поховані у труні чи спалені у крематорії, – пояснює Янош Гейдер підкріплюючи сказане словами: «Бо ти – порох, і до пороху вернешся» (Книга Буття, глава 3,19). Заступник єпископа Закарпатської реформатської церкви розповів про досвід Швейцарії зазначивши, що після 25 років від моменту поховання на це саме місце ховають інше тіло. І це не обов’язково тіло родича. А так як дедалі частіше постає питання нестачі землі, виникає потреба у будівництві крематорію.

Так чи інакше, але на сьогодні питання кремації має велике значення, адже може вирішити декілька проблем одночасно.

Софія ПЕКАРОВИЧ