Заробітчанські випробування закарпатки в Польщі

Анна нарешті звільнилася зі швейної фабрики. І робота стабільна, і все офіційно, бувало важко, бувало легко, але грошей не вистачало. Далека подруга порадила їхати до Польщі шити чохли для автомобілів. Мовляв, там робота та сама, а платять в рази більше.

В Анни на той момент було скрутне фінансове становище в сім’ї, тож іншого виходу, крім заробітків, вона не бачила. Молодша на рік сестра – ще студентка. Проживання та поїздки до Львова – задоволення не з дешевих, та ще й вступила не на бюджет, а на платну форму навчання. Щоб здобути омріяну професію, Тетяні допомагала вся родина. Та, напевне, найбільше старша сестра, з якою з дитинства були не розлий вода: і сестри, і найкращі подруги, і найближчі у світі люди. Батько ж працював у котельні, мама нещодавно, у свої 40, народила ще братика, тому для родини настали фінансово важкі часи.

Заробітчанська історія Анни почалася ще до запровадження безвізового режиму, два роки тому. Знаючи про складнощі з отриманням візи, дівчина взялася за збір і подачу документів, ще працюючи швачкою на старій роботі. Перед очікуваною датою отримання візи врешті звільнилася, але в консульстві отримала відмову. Щоб не гаяти даремно часу, Анна влаштувалася на кілька місяців ще на одну роботу, в місцеву кав’ярню. Тим часом заново розпочала збір документів. На новій роботі зустріла своє кохання – молодого, симпатичного хлопця, односільчанина Петра.

Та роботодавець з Польщі, куди хотіла їхати працювати, дзвонив, підганяв. І запрошення на роботу надіслав, і місце для неї притримати пообіцяв. Але не довго, бо охочих вистачає.

Анні важко було покидати сім’ю, друзів, хлопця. Літо непомітно добігло кінця, ще кілька днів на збори – і довгоочікувана поїздка нарешті здійсниться.

Та праця в Польщі видалася не такою солодкою, як обіцяли. Так, платили дещо більше, але крім роботи й гуртожитку, де проживала, білого світу не бачила. Хоч і знайшла там нових друзів, та на серці несла важкий тягар, бо перед від’їздом ще й посварилася з коханим.

Після закінчення трьох місяців роботи, які тягнулися рутинною безкінечністю, урешті довгоочікуване повернення додому. Відпрацювала гроші, які витратила на документи, та й заробила добре. Сестра вже зможе заплатити за навчання, ще кількасот зароблених доларів заборгували, але пообіцяли заплатити, коли приїде наступного разу. Удома знову знайшли спільну мову з Петром, проте невдовзі їхні стосунки випробувала ще одна розлука.

Після другої поїздки обіцяних грошей не заплатили. Відпрацювала три місяці й повернулася додому з кількома сотнями доларів. І до того струнка, як берізка, звідти прихала вагою трохи більше 40 кг. Та ще й із захворюванням шлунка. Більше до Польщі ні ногою. І нікому з подруг чи знайомих теж не радить. Адже це важке випробування не тільки на фізичну витривалість, а й моральну. Анна відчула на власній шкурі, як і мільйони інших заробітчан, що в чужій країні, на нерідній землі, та ще й не знаючи мови, для себе привілеїв чи милостивого ставлення від роботодавця не чекай. Крім того, гнітить відсутність рідних, друзів, до яких звик, усе довкола чуже й холодне.

Невдовзі знову повернулася на рідну швейну фабрику, отримала підвищення, стала начальником відділу. Відповідальна та працьовита, хоч ще зовсім молода. Особисте життя теж поступово налагодилося. Наступного року, влітку, зіграли з Петром весілля. Рідні в обох багато, гуляли чи не всім селом, бо не так часто і молодий, і молода з одного села одружуються. У свій 21 рік зрозуміла єдине – найкраще вдома, серед рідних людей і з коханим чоловіком.

Оксана ЧОПАК