Нелегальна робота за кордоном загрожує сумними наслідками

Так склалося історично, що жителі нашого краю, який був на периферії Європи, одні з перших почали шукати кращого життя далеко за межами батьківщини.

Нині важко знайти сім’ю на Закарпатті, котра не мала б родичів чи знайомих, що не спробували цього важкого хліба.

Днями власною історією заробітчанства поділився зі мною пан Василь родом з Виноградівщини. Згадуючи свою першу спробу стати на ноги, він розповів, що після закінчення університету марно шукав роботу в Ужгороді, а відтак був змушений повернутися в рідне село. Але й там мав на щось жити, фінансово допомагати батькам.

Ідею поїхати на заробітки після новорічних свят подав йому сусід, який уже роками працював за межами країни і мав надійного «клієнта» в Угорщині. Цього разу той організовував бригаду для роботи аж біля австрійського кордону. Офіційні документи отримати було занадто дорого, тому мали їхати за туристичною візою, тобто на нелегальну роботу. На кордоні все пройшло без проблем – за попередньою домовленістю їх швидко пропустили, хоч усі везли з собою багато харчів та одяг, по котрому було зрозуміло, який відпочинок їх чекав!

Василь розповідає: «Одразу після прибуття ми поселились у двокімнатній квартирі, згодом приїхав ще один мікроавтобус, і разом нас уже стало 17 чоловік! Спали хто де: на підлозі в кімнатах (на звичайних, напевно, ще із соціалістичних часів матрацах), на стільцях на кухні, бо старих ліжок виявилося тільки шість.

Працювати треба було кожного дня без вихідних, навіть у 15-градусний мороз. Я робив усе, що мені показували, бо мовою взагалі не володів. Жити й працювати було дуже важко як морально, так і фізично. Також спочатку складно було зорієнтуватися з електроінструментами, якими я ніколи раніше не користувався й інструкція до яких була угорською. Робочий день тривав 12 годин, оплату нараховували погодинно.

Через майже три місяці роботи, коли вже всі мали повертатися додому (візи в багатьох з нас давали можливість перебувати в країні 90 днів) і Великдень був через тиждень чи два, наш так званий «клієнт» вирішив зекономити на нас. Він спеціально викликав поліцію з пошуковими собаками, щоб депортувати робітників, які працювали нелегально. Усі почали втікати хто куди, я теж побіг і заховався в підвалі, затопленому водою, за тюками та мішками з різними будматеріалами. Напевно, через воду собаки втратили мій слід. Так, по кісточки у воді я простояв добрих півтори години. Коли поліція нарешті поїхала, з майже 60 людей, з якими я працював, залишилося тільки 14 чи 15.

Потім ми довго шукали нашого працедавця, вимагали в нього свої гроші, але навіть після двох моїх поїздок до Угорщини спеціально за розрахунком він так повністю й не віддав кровно зароблені. Того ж вечора ми знайшли автобус і повернулися назад додому».

Після такого досвіду пан Василь більше не пробував шукати щастя та заробітку на чужині. Знайшов роботу в районному центрі, винайняв кімнату в гуртожитку й почав будувати своє життя вдома.

Застерігаючи інших, Василь каже, що перед тим як зважитися на такий крок, людина має розуміти, на який великий ризик вона йде. Тому навіть «перевіреним» закордонним працедавцям не завжди можна довіряти.

Вікторія КОПИНЕЦЬ

На фото: Василь з дружиною Надією