Життя змусило, або Усе, що не робиться, робиться на краще

Заробітчанська доля Михайла нагадує безліч подібних історій, адже з розвалом Радянського Союзу сотні тисяч, а згодом мільйони українців змушені були шукати кращої долі за межами свого краю.

Народження України як незалежної держави він застав старшокласником. Обоє батьків залишилися без роботи, старший брат Іван теж. Було реально важко, адже якихось накопичень на чорний день сім’я не мала. І дуже швидко грошей перестало вистачати на елементарні, але необхідні речі. Допомагало тільки те, що в селі є своє господарство і можна якось зводити кінці з кінцями, проте так не могло тривати постійно. Батьки почали сваритися, брат теж ходив сумний…

«Та одного дня все змінилося. Батько після Великодня просто зібрався і ще з кількома односельчанами поїхав на заробітки в Чехію, а через кілька місяців брат вирушив за ним. Повернулися вони аж перед новорічними святами. Я назавжди запам’ятав блискучі від щастя й задоволення очі батька, коли той урочисто дав мамі кровно зароблені, а потім почав розпаковувати повну сумку різних продуктів: сиру, риби, ковбаси, фруктів, солодощів, і мама аж літала по хаті, готуючи новорічне меню. А після Різдва батько та брат знову поїхали «на чехи», – розповідає Михайло.

Так проминуло кілька років. Михайло, закінчивши школу та училище, і сам надумав їхати. Але поїздка відклалася на рік через вагітність його дівчини Оксани, з якою зустрічався ще зі школи. Відсвяткувавши весілля, молодята спочатку жили в батьків чоловіка. Через кілька місяців народився син. Тато і брат спеціально приїхали на хрестини, але невдовзі мали поверталися назад і вже кликали й Михайла, кажучи, що тепер мусить думати про сім’ю та заробляти реальні гроші. Оксана не хотіла, щоб він вирушав з дому так відразу, хоч і розуміла, що іншого виходу в них немає. Десь через два місяці Михайло поїхав.

Перші кілька місяців виявилися дуже важкими. Працював на будівництві практично без вихідних, робота була фізично дуже виснажливою та рутинною.

Кожен день рахував, додому дзвонив рідко, бо тоді мобільних практично не було. Два-три рази на місяць телефонував до сусідів на стаціонарний, ті бігли за жінкою чи мамою, потім він знову через кілька хвилин дзвонив і міг трошки поговорити. Та час брав своє, і Михайло поступово втягнувся, опанував мову, навчився помаленьку мурувати, штукатурити…

Коли повернувся додому на новорічні свята, жінка аж заплакала. Проводив із нею та сином цілі дні. Але свята закінчилися, і знову мав їхати. Але вже було якось легко, бо знав, куди і для чого це потрібно робити.

Через три роки такого графіку роботи трохи призбирав грошей і вирішив будувати власне житло просто біля батьківської хати. Важко було, бо не міг сам контролювати й перевіряти, чи все робиться добре, довелося просити хрещеного батька, щоб той приходив і слідкував за процесом.

Однак життя внесло свої корективи. Одного дня після дощу Михайло впав на будівництві з третього поверху і зламав обидві ноги. Ситуація була дуже погана, адже він працював неофіційно й легально потрапити в лікарню не мав можливості. Та ще й власник будівництва тягнув час, не допоміг з ліками і взагалі натякав на те, що не платитиме за лікування. Михайла відвезли на квартиру, яку вони орендували, і батько з братом попросили ветеринара, котрий мав клініку поряд, чимось зарадити. Той прийшов майже одразу, оглянув, домовився про рентген, допоміг із транспортуванням. Знімок підтвердив побоювання лікаря: ступня та гомілка лівої ноги були зламані в кількох місцях. Михайлові наклали гіпс. Через кілька днів він уже повернувся додому. Дружина була шокована, мама постійно плакала й говорила, що він міг узагалі померти. Через знайомих Михайло домовився з травматологом із Ужгорода. Лікар оглянув його і пояснив подальші кроки щодо лікування та реабілітації. Через якийсь час Михайло вже розходжував ногу і думав, що робити далі, бо протягом кількох найближчих місяців йому заборонили працювати. Так минуло майже півроку, і чоловік вирішив перекваліфікуватися із будівельника на водія. Кум, який цим займався вже кілька років, зголосився допомогти.

Так відкладені на будинок гроші частково пішли на купівлю мікроавтобуса, і Михайло зібрався їхати. Бажаючих передати щось рідним до Праги та декілька заробітчан назбиралося за тиждень. Михайло дуже переживав, бо досвіду як такого не було. Однак мав рухатися далі. На щастя, уся дорога пройшла як по маслу – жодного інциденту. Додому повертався через день – так само мав кількох земляків, які їхали в Україну. І закрутилося…

Сьогодні Михайло вже з посмішкою згадує ті часи, переживання, кількагодинні очікування на кордоні, а тоді все здавалося таким складним. Тепер географія поїздок нараховує 24 країни Європи, але «ключовими» залишаються Чехія, Австрія, Італія, Німеччина, Польща, Іспанія та Франція. Найчастіше він буває саме там, і причини різні… Зазвичай перед святами – новорічно-різдвяними та великодніми – забирає земляків із Іспанії, Німеччини чи Італії, а після свят відвозить у зворотному напрямку. За кільканадцять років досить добре вивчив дорогу й часто спеціально їде через великі міста, бо вже знає, де мають бути в гіпермаркетах розпродажі інструментів для ремонту та будівництва, побутової техніки, взуття.

Через кілька років таких подорожей вони з Оксаною продали свою хату й переїхали в районний центр, де все простіше. Купивши новий будинок, Михайло перший поверх переобладнав під магазин, бо з кожної поїздки привозив вживану побутову техніку, інструменти для будівництва, предмети повсякденного вжитку, різні аксесуари для ванни й кухні, посуд та меблі, які заможні європейці просто виставляли перед своїм житлом чи продавали за символічну ціну. І з цим щось треба було робити. Тому Оксана й зайнялася магазином – працює і завідуючою, і продавчинею, і бухгалтером. Тепер уже легше, бо старший син Іван теж підключився до роботи. Він планує допомагати батькові, а згодом і самому почати заробляти так, як він. Дочка Оксана – ще школярка, тому батьки не хочуть, щоб вона відволікалася на магазин: хай краще вчиться, бо через рік уже має вступати до університету.

Михайло каже, що так набагато легше працювати, адже буває вдома майже кожного тижня, інколи і двічі, а більшість заробітчан – кілька тижнів на рік, а то й менше. Він часто бере з собою в поїздку й сина, щоб той потроху придивлявся та вчився.

На завершення нашої розмови Михайло підсумував свою розповідь старою та перевіреною життям фразою: «Усе, що не робиться, робиться на краще».

Вікторія КОПИНЕЦЬ