Шлях до порятунку життя непростий, але можливий

Ціна здоров’я пізнається лише в хворобі, особливо, коли недуга затягується на довгі роки. Жодні матеріальні статки не можуть замінити людині хороше самопочуття, бадьорість і гарний настрій. Тому про своє здоров’я потрібно дбати замолоду, уважно прислухатися до організму, щоб потім не довелось оббивати лікарняні пороги. Про це дуже добре знають люди, які розповіли нам свої непрості історії боротьби із затяжними недугами.

Хвороба нирок є дуже небезпечною для організму, адже без їхнього нормального функціонування людина приречена на довготривале лікування, інакше результат може бути дуже  плачевним.

Якщо в розвинених країнах основним видом замісної терапії є трансплантація нирки, то в Україні, де кількість подібних операцій мізерна, основний метод – гемодіаліз. При правильному його виконанні та повному забезпеченні пацієнтів ліками ці люди зможуть вести повноцінне життя і працювати.

Без штучної нирки немає життя

Закарпатець Юрій Беца на діалізі другий рік, тож уже «звик» до нового життєвого розпорядку. Понеділок, середа, п’ятниця – діаліз, решта тижня – повсякденне життя й вирішення звичайних людських питань.

Юрі всього 32 роки. Проблеми зі здоров’ям почалися несподівано декілька років тому, а діагноз – гостра ниркова недостатність – став справжнім шоком для молодого чоловіка.

«Діагноз гломерулонефрит мені поставили у 2011 році після численних обстежень, – розповідає Юра. – Для цього мені довелося поїхати в Київ, оскільки тут лікарі вважали, що в мене якесь серцево-судинне захворювання. На жаль, хвороба прогресувала. Оскільки нирки майже перестали виконувати свою функцію, у грудні 2014 року я почав проходити діаліз. У моєму випадку лікарі так і не озвучили причину хвороби, звідки вона взялася. Адже в мене не було цукрового діабету, який зазвичай є основною причиною ниркової недостатності. Успадкувати це захворювання я теж не міг, оскільки в сім’ї у нас ніхто не мав проблем з нирками».

Нині чоловік намагається поєднувати лікування хвороби із повсякденним життям. Утім це досить важко. Уже другий рік поспіль Юрій нікуди не виїжджає з міста, бо прив’язаний до лікарні. За будь-якої погоди змушений тричі на тиждень з’являтися у відділенні гемодіалізу Закарпатської обласної клінічної лікарні для проходження процедури «штучної нирки».

За допомогою гемодіалізу з організму хворого виводяться шлаки. Цю функцію мають виконувати нирки, та коли вони хворі чи й зовсім не працюють, в організмі накопичуються шкідливі речовини, не очищується кров, не виводиться надлишкова рідина. Відбувається самоотруєння.

Сама процедура досить довга. Якщо коротко, то забруднену кров хворого пропускають через діалізатор, очищують за допомогою спеціального розчину й повертають в організм. Кров ганяють туди-назад… не менше чотирьох годин.

«Для мене вихід із ситуації один – заміна нирки. Наше законодавство дозволяє трансплантацію, але тільки від родичів першого кола. Такий варіант я не розглядав через об’єктивні причини. Тому для мене залишається тільки один вихід – зробити операцію із пересадки нирки за кордоном: в Угорщині, Словаччині, Румунії чи Білорусі. До прикладу, в останній країні операція разом із різними обстеженнями потягне на близько 70 тис. дол. Тепер моя мета – назбирати необхідну суму й поїхати на операцію за кордон. Хотів би, звичайно, зробити її в Угорщині», – розповідає Юра.

Чоловік залишається стовідсотковим оптимістом. Каже, його не покидає надія, що, можливо, колись і в Україні, як у розвинених європейських країнах, почнуть робити операції на такому ж рівні. А ще – нарешті змінять недолуге законодавство щодо трансплантації.

Трансплантація в Україні – мрія майже недосяжна

Наразі трансплантація в Україні – справа дуже складна. Передусім через те, що бракує донорських органів. Згідно із законодавством, віддати свою нирку для пересадки хворому можуть тільки близькі родичі з їхньої згоди. Але на практиці знайти близьких родичів, які б хотіли допомогти, не так і легко.

Інші родичі чи просто люди, що могли б віддати або продати нирку, робити цього не мають права, зазначають медики. Хоча за кордоном громадяни, які не бажають, щоб їхні органи після смерті використовувалися для пересадки, пишуть відповідну заяву, що одразу ж потрапляє в діалізний реєстр країни. Хто цього не зробив – автоматично згодний на донорство. І, за даними лікарів, хворий з пересадженою ниркою обходиться державі в кілька разів дешевше, ніж пацієнт, який лікується гемодіалізом.

«Мовчазні вбивці»

«Одна із найгостріших проблем у нефрології – пізнє виявлення хвороби нирок, – констатує обласний нефролог, заступник головного лікаря ЗОКЛ ім. А.Новака Василь Стрижак.  – Узагалі нирка – це орган досить цікавий. У товщах його паренхіми відсутні больові рецептори, і головний сигнал про негаразди в організмі, на який зазвичай орієнтується більшість пацієнтів (та й лікарів), – біль – при захворюваннях власне нирок відсутній. Хронічна хвороба нирок належить до так званих «мовчазних убивць» ще й тому, що в більшості людей на початкових стадіях останньої немає взагалі ніяких ні суб’єктивних, ні об’єктивних проявів недуги. Часто перші клінічні симптоми з’являються тільки тоді, коли вже незворотньо втрачено понад 60-70% функціональної ниркової паренхіми. З цього випливає необхідність активного виявлення ниркових захворювань, що вимагає «нефрологічної пильності» від лікарів, незалежно від їх спеціальності».

У людей є дві головні причини виникнення хронічної хвороби нирок – цукровий діабет та гіпертонічна хвороба. На ці недуги припадає понад дві третини всіх випадків уражень нирок. Закарпатці тут не виняток. За світовою усередненою статистикою, на хронічну хворобу нирок хворіє 10-12% дорослого населення. Виходячи з таких розрахунків, в нашій області приблизно 100–120 тисяч осіб мають хронічну хворобу нирок. На кінець минулого року на обліку перебували 30 040 хворих, тобто знають про наявність у себе такої грізної хвороби лише кожний четвертий хворий. При цьому всі хронічні захворювання нирок прогресують аж до того моменту, коли виникає ниркова недостатність термінального ступеня, несумісна з життям, або ж для подовження життя стають потрібні дороговартісні ниркозамісні методики (гемодіаліз, перитонеальний діаліз чи пересадка нирки). До прикладу, собівартість одного сеансу гемодіалізу лише за витратними матеріалами для 1-єї процедури (сеансу) складає  1500-2000 гривень. А хворий щотижня потребує три таких сеанси.

На теперішній час у структурі обласної клінічної лікарні 7 сателітних діалізних відділень. Хворі таким чином мають можливість отримувати спеціалізовану допомогу – наближену до їх місць постійного проживання (не витрачаючи життя в дорозі – їздити по півдня на таку необхідну процедуру, наприклад, із Ясіня до Ужгорода).

На нирково-замісній терапії в Закарпатській області наразі перебувають 260 чоловік. Узагалі хворий, функція власних нирок котрого втрачена, може крутитися в трикутнику нирковозамісних методик «гемодіаліз – перитонеальний діаліз – трансплантація нирки» кілька десятків років.

За словами лікаря, в Україні функціонують 5–6 трансплантаційних центрів. Тож якби наразі дозволяла нормативно-законодавча база, то їх повністю б вистачало, аби покрити потребу у трансплантаціях.

«В Україні можна зробити трансплантацію від живих донорів-родичів, а ось розраховувати на трупні органи не варто. Етнічні угорці, румуни, словаки, чехи, які проживають на Закарпатті, роблять такі операції в цих країнах. Їздять закарпатці на трансплантацію і до Білорусі, але там уже ціна питання не залежить від національності. Наразі в нас є четверо пацієнтів, яким виконали трансплантацію в Білорусі впродовж поточного року».

Шанс на друге життя

Одним із них є закарпатець В’ячеслав Куліков. Чоловік уже довгі роки веде відчайдушну боротьбу за своє життя. І диво: виходить переможцем у, здавалось би, безнадійних ситуаціях. 47-літній чоловік прожив 13 років на гемодіалізі. Нещодавно В’ячеславу зробили трансплантацію нирки.

Хвороба підкралася непомітно ще в далекому 1991 році. Перший сигнал подала, коли несподівано почав різко підвищуватися тиск.

«Лікарі поставили діагноз хонічний гломерулонефрит, –  розповідає Слава. –  Тоді я, 22-річний молодий чоловік, уявлення не мав, що це таке, та й лікарі особливо мені не розтлумачували. Були такі складні часи… Радянський Союз розвалювався, грошей катастрофічно не вистачало. Я почав їздити по заробітках. Своєму самопочуттю особливої уваги не надавав. Хоча мене весь мучили головні болі, постійна блювота. Як би ж тоді мені сказали, що це кожного разу тиск зашкалював. Це все тягнулося до 2002 року. Тоді, поїхавши на заробітки до Оренбурга, я потрапив до лікарні. Там лікарі сказали, що мені потрібно робити діаліз. Щоб я терміново брав квитки і їхав додому. Правда, я не поспішав, поки була робота. Коли приїхав в Ужгород, то одного дня вже ледве дійшов додому. Я зовсім не вживав алкоголю, а мене так заносило, наче хтось штовхав. Почав втрачати координацію руху. Далі вже візит до лікаря відкладати було неможливо… Нирки перестали виконувати свої функції, відбувалося самоотруєння організму. Мені казали, що проживу я місяць-два. Утім усе одно почали робити гемодіаліз. Відтоді минуло 13 років. За цей час я пережив операцію на серці через інфекційний ендокардит. У січні 2016 року мені зробили трансплантацію нирки в Білорусі. Громадяни України зазвичай чекають на потрібний їм орган від 2 до 6 років, у мене на це пішло 8 місяців. Я не приховую, що все завдяки меценатам, які допомогли з цією операцією. Мені пощастило».

Нині чоловік почувається нормально. Каже, що життя на діалізі й після трансплантації не порівняти. Якщо навіть найкращий гемодіалізний апарат, людина не може двічі на тиждень усе життя бути прив’язана до нього. Це на певний час. Тим паче, що гемодіаліз ніколи не замінить нирки.

Людина з донорським органом усе життя повинна приймати медикаменти, які пригнічують імунітет, тим самим запобігаючи відторгненню. А це значить, що чиєсь чхання в маршрутці для людини, яка пережила операцію з трансплантації, може обернутися великою бідою. Імунітету немає – організм незахищений. Утім донорська нирка – це єдиний шанс на друге життя.

…Порятунком для потопаючого  може бути навіть соломинка. У подібній ситуації важливо, щоб ця соломинка виявилася в надійних і вмілих руках лікаря й дала хворому шанс жити та перемогти недугу. А шлях до подолання хвороби й реабілітації в кожного свій і залежить від багатьох факторів.

Христина БІКЛЯН