Ужгородець Лев Луцкер створив 350 фільмів-презентацій, з них десяток – про рідний край та місто

Льву Луцкеру йде 72 рік. Півстоліття прожив в Ужгороді. Його ім’я вписане золотими літерами в історію міста над Ужем – розвивав КВН, театр, навчально-виховний комплекс «Радість».

Майже 16 років тому разом з сім’єю виїхав до Німеччини, але досі є громадянином України. Щороку приїжджав до Ужгорода, де організовував різноманітні мистецькі заходи. У вересні 2008-го Лев Луцкер організував і провів вечір-зустріч в обласному театрі ляльок «Бавка», на якому декламував поезії Пушкіна, Лермонтова, Пастернака, Кривіна, а також місцевих поетичних зірок – Людмили Кудрявської, Надії Панчук та інших. У залі панувала камерна атмосфера, хоча присутніх було багато. Наступного дня ми зустрілися з паном Левом. Спокійно пройтися центром міста, попити кави, поспілкуватися нам не вдалося – люди підходили до пана Лева, тиснули йому руку і зі сльозами на очах казали: «Льова, нам тебе тут так не вистачає». Відтоді минуло7,5 років, а здається, то було нещодавно – ой летить час, та й неабияк, а конем! Чи стрілою?!

Нещодавно з паном Левом поспілкувалася по скайпу: «Ми поселилися в Баварії, в невеликому затишному містечку Штраубінг, яке мені дуже нагадувало Ужгород. Новини, фоторепортажі переглядаю регулярно, з прикрістю і болем у серці констатую: це не мій Ужгород. Древнє місто щороку втрачає своє лице. Окрім замку, Кафедрального собору, об’єктів, які не можна продати, я нічого не бачу. Я не бачу старих будиночків, вулиць, якими ми так любили прогулюватися. Я бачу якісь хаотичні будови, надбудови, якісь дурнуваті вивіски англійською мовою. У всьому Радянському Союзі знали, що в Ужгороді є «Золотий ключик» і в ньому можна попити смачної кави по-закарпатськи. Що на місці «ключика»? Черговий банк? Магазин? Також знали про ресторани «Скалу», «Верховину». У готелі «Верховина» зупинялися великі люди – Аркадій Райкін, Мстислав Ростопович. А тепер цього нема».

У Німеччині Л.Луцкер певний час працював з дітьми, організовував зустрічі, творчі вечори. А ще створив і модерував чимало груп та співтовариств у соцмережах.

– У грудні 2007-го опанував комп’ютер. І це в 63 роки! Щоразу, коли приїжджав до Ужгорода, мої друзі пропонували навчитися працювати на комп’ютері. Я чинив спротив, казав, що на старість мені цього не потрібно. Жалкую, що тоді не прислухався до їхніх порад. В Інтернеті побачив, що створюється багато груп, співтовариств, пов’язаних з Україною, Закарпаттям, то я почав їх відвідувати, читати. Помітив, їх відкривають люди, які не мають жодного стосунку до цієї країни, цього краю. Тоді я відкрив на «Мой мир» співтовариство «Зустрічі на Корзо», згодом – «Закарпаття», «Наш Кривін», «Ліна Костенко», «Друзі «Радості». Потім на «Однокласниках» поступово відкрив більше десятка груп. Наразі є активним користувачем Фейсбука.

Для чого це потрібно, запитаєте? Я намагаюся об’єднати людей на доброті. Сьогодні не можна говорити про погане. Поганого довкола і так достатньо. Треба говорити про хороше. І робити тільки хороші справи. Бачите: я живу в Німеччині, але пропагую Україну, Закарпаття – цей прекрасний край.

Я залишаюсь при думці, що кожна нормальна самодостатня людина робить свою справу і вибудовує себе. Так само і держава сама, своїми руками, своєю енергетикою будує себе. Свою історію треба берегти, а не переписувати.

Людина, яка може посміхнутися, із себе посміятися, може прийняти світ нормально – та й живе, хоч і важко. А та, яка постійно скаржиться, – просто животіє.

Розповідає про свій стан здоров’я: «Восени 2003-го повертався з Ужгорода після ювілею поетеси Людмили Кудрявської, зустрічі з друзями. Я був у прекрасному, піднесеному настрої, позитивні емоції переповнювали серце. І ось на вокзалі в Будапешті моя нервова система дала збій. Я нічого не зрозумів. У такому стані доїхав до Німеччини, а там уже звернувся до лікарів, які діагностували інсульт. Доти і гадки не мав, що інсульт може статися і через позитивні емоції. Слава Богу, рука невдовзі запрацювала. Деякий час ходив з ціпком, ніби все було добре, майже реабілітувався, але потім здоров’я погіршилося. Переніс декілька операцій, але не здаюся. Наразі лежу, встати на ноги не можу, при першій нагоді сідаю до комп’ютера і одним пальцем набираю текст, створюю фільми, презентації для своїх друзів, знайомих. Їх у мене вже понад 350, з них десяток про Ужгород та Закарпаття, людей, які зробили великий внесок у розвиток Срібної землі та її культури. Три зробив про Ліну Костенко, один про Дмитра Кременя. Поширюю їх на Фейсбуці, всі бажаючі можуть переглянути їх безкоштовно. Сьогодні уже не планую на багато років вперед».

Тетяна Грицищук. Фото з архіву Льва Луцкера