Неординарна й креативна Ілона Мейсарош попри все зуміла відбутися і як жінка, і як творча особистість

Ілона Фединишинець (дівоче – Мейсарош) ступила в паралельний світ у віці 70 років. А 4 березня їй могло б виповнитися 80. Я переконаний, що мамина душа донині поруч зі мною. З двох-трьох причин вирішив поділити нарис на своєрідні частини.

1. Середнянське дитинство. Народилася Ілона Мейсарош у Мукачеві 4 березня 1945 року в родині лікаря й педагога. Відразу акцентую, що з Ілони на Олену маму перейменувала, мовити б, радянська влада. Мамине дитинство протекло в селі Середнє. Смішна цікавинка: там у першому класі в неї був закоханий майбутній відомий скульптор Іван Маснюк. Часто Ілонка, котру батько з гумором дивно називав Дакапуціфлінтошкою, зі своїми сестричкою Емеке і братиком Іштваном гралися біля древнього замку. На околиці села родина Мейсарошів мала великі власні виноградники, які при Сталіні радянська влада орадгоспнила.

2. Золоте подружжя. У 1953 році родина переїхала жити до Ужгорода на вулицю Капушанську. Мама навчалася в СШ№5. Була старостою з 5 по 10 класи. Тягнулася до гуманітарних дисциплін, натомість точні – не любила, але сумлінно пітніла над ними. Закінчила школу із золотою медаллю. 1961 року вступила на українське відділення філологічного факультету УжНУ, де й познайомилася з майбутнім чоловіком, письменником Володимиром Фединишинцем. Весілля відбулося 18 липня 1964 року. Прожила з одержимим літературою верховинцем понад 50 років. Через двох-трьох коханок письменника двічі-тричі шлюб був на межі розриву, але врешті…

3. Замість Міжгір’я – Донбас. Після закінчення університету Ілона і Володимир Фединишинці планували попрацювати в Міжгір’ї. Мама – в районному радіо, батько – редактором районної газети. Але фортуна в останню хвилину відвернулася. Довелося їхати за призначенням у спецшколу на Луганщину – в селище Харківське Свердловського району. Контингент учнів складався з дрібних хуліганів. Так місцева брежнєвська влада помстилася письменнику за захист у журналі «Вітчизна» роману Івана Чендея «Птахи полишають гнізда». Правдами й неправдами подружжю вдалося вирватися з Донбасу через сім місяців. Замість трьох років.

4. Ненаписана казкова дисертація. Далі Ілона Мейсарош працювала перекладачем угорського дубляжу газети «Молодь Закарпаття». Наприкінці 70-х років вступила до аспірантури при кафедрі загального мовознавства і латинської мови УжНУ. Працювала над дисертацією «Казкові антропоніми карпатського ареалу». Планувала укласти й відповідний словник. Необачно і наївно зізналася завідувачу кафедри Павлу Чучці в тому, що її брат Іштван виїхав жити у Західну Німеччину. «Олено Степанівно, не будемо комплікувати нову справу», – перелякано відреагував керівник. Словом, за це врешті довелося кинути університет.

5. Чверть століття – у Будинку народної творчості. Понад 25 років Ілона Мейсарош пропрацювала у Будинку народної творчості Закарпаття. Досліджувала крайові обряди і звичаї, фольклор. У журнальній і газетній періодиці опублікувала кількасот науково-популярних статей та есе з народознавства та лінгвістики. Колоритний момент: під час відпустки директора Будинку Василя Кобаля з 1 по 31 серпня 1991 року тимчасово виконувала обов’язки керівника. Нагадаю, що це припало, коли в горбачовському Радянському Союзі відбувся державний переворот на чолі з Геннадієм Янаєвим і коли Україна здобула так звану незалежність. Що цікаво: десь у 1997 році на ґрунті психічних розладів мала серйозний конфлікт з Василем Кобалем, який завершився її звільненням по статті за прогули в 1998-му. Тобто врешті за станом здоров’я вийшла на пенсію в 53 роки. До речі, мала пристойну мовознавчу і фольклорну бібліотеку.

6. Авторка шести видань. Під впливом чоловіка почала писати вірші. Здебільшого – верлібром. Багато читала західної поезії угорською і словацькою мовами, вважаючи, що головним критерієм творчості повинна бути щирість. Стала авторкою шести видань, зокрема «Танцює Жужіка», «Прийшов сезон патисонів», «Ув Енея чуб із сельдерея», «Мовить півень: буде стрітень», «Чудернацькі голови на світі». Мріяла видати збірку з оригінальною назвою «Бонжур, ажурний Ужгороде!» Одна з улюблених підбадьорювальних маминих фраз про себе: «Я відбулася і як жінка, і як поетеса, і як науковець».

7. Як до Ісуса Христа й Діви Марії. Ілона Мейсарош – правнучка першого історика Ужгорода Кароя Мейсароша і його дружини Амалії Коллар. Буквально обожнювала їхні портрети роботи невідомого митця другої половини 19 століття. У тяжкі часи, пов’язані з втратою здоров’я, звикла була просити помочі в свого видатного предка. Іноді, усамітнившись, так зворушливо, своєрідно зверталася до прадіда й прабабки, як до Ісуса Христа й Діви Марії. Уже на тому світі дуже раділа, що нарешті в Ужгороді з’явилася вулиця Кароя Мейсароша.

8. Любов до землі, акордеону і народів. Надзвичайно любила працювати на землі – садити різні квіти, дерева, овочі. Захоплювалася грою на акордеоні. Знала чимало угорських, українських, словацьких і закарпатських народних пісень. Відтак любила акцентувати на тому, що є по крові – угоркою, за паспортом – словачкою, за фахом – українкою, за симпатіями – русинкою. Ми з батьком з гумором додавали, що за темпераментом – циганкою.

9. Три кардіостимулятори. 31 березня 2015 року в Ілони Мейсарош серйозно забарахлило серце. Діагноз – блокада серця. Оскільки пережила в житті три операції, то наступного дня, 1 квітня, не наважилася на встановлення кардіостимулятора. Врешті довелося впродовж 13-16 квітня витримати три кардіостимуляторні втручання хірурга. Перший стимулятор був тимчасовим, другий і третій – постійні. Другий терміново мінявся, оскільки був встановлений невдало. Померла мама 23 травня 2015 року Ужгороді на тротуарі вулиці Капушанської в мене на руках. Спочиває на Барвінкоші поруч зі свекрухою Оленою і своїм чоловіком Володимиром. На її могилі на дерев’яній табличці написані слова: «Карпати мої казкові, я – вічна ваша аспірантка».

Михайло МЕЙСАРОШ