У Чопі вшанували пам’ять жертв сталінських репресій

30 листопада біля пам’ятного знака на міському кладовищі Чопський місцевий осередок Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) організував меморіальний захід, присвячений трагічним подіям, які розпочалися в 1944 році. Громада вшанувала пам’ять 37 жителів, що були призвані на так звані «маленькі роботи» й потрапили до таборів смерті ГУЛАГу, звідки вже не повернулися.

Голова Ужгородського районного й Чопського міського осередків ТУКЗ-КМКС Лівія Балог нагадала про події 80-річної давнини та жахи сталінського свавілля. Зокрема наголосила, що кожна історична подія, як позитивна, так і негативна, є важливою для угорського народу.

– На жаль, події 80-річної давнини дуже негативно вплинули на життя закарпатських угорців. Закінчилася Друга світова війна, люди вірили, що настає щасливий, мирний час, і навіть не підозрювали, що попереду набагато страшніші часи, адже сталінська диктатура прагне винищити угорське та німецьке населення Закарпаття. Були оголошені триденні роботи, які забрали життя понад десяти тисяч угорських і німецьких чоловіків, вплинули на долю багатьох сімей. Сироти та вдови, які залишилися без своїх рідних, дуже важко перенесли ті часи. Тривалий час про свавілля сталінізму і все, що відбулося з угорцями та німцями, не можна було говорити. Після розпаду СРСР Чоп став першим населеним пунктом, де було встановлено меморіал 37 особам, які загинули в радянських таборах. Але ми ніколи не думали, що ці вшанування з відстані 80 років нестимуть зовсім інший меседж у нашому житті.

Відтак Язмін Варга та Мілан Шомоді, 9-класники Чопського ліцею ім. Іштвана Сечені, яких підготувала вчителька Еріка Оноді, зачитали тематичні вірші – «Табірну баладу» та «Молитву тисячі в’язнів 1944 року».

Пастор реформатської церкви Давід Бакша помолився за жертв і попросив Божого благословення для присутніх та їхніх родичів.

Хор Чопського клубу пенсіонерів виконав пісню «Угорець живе вічно». Відтак присутні поклали вінки та квіти до пам’ятного знака й запалили лампадки.

Після меморіального заходу на кладовищі в стінах конференц-залу Ужгородського районного осередку ТУКЗ-КМКС відбувся виступ Закарпатського обласного угорського драматичного театру. Глядачі побачили поставку «Господи, допоможи повернутися додому!». Лівія Балог, вітаючи присутніх, зазначила, що дуже рада бачити майже вщент заповнений зал.

– 80 років тому, в 1944-му, серця закарпатських угорців були сповнені надією, як і ваші сьогодні… Виросло два покоління, і хоча місцеві угорці стикалися з викликами, усе ж був мир. Ми ніколи не думали, що назва вистави означатиме для нашого покоління щось зовсім інше. Сьогодні ця фраза, ця молитва звучить з багатьох уст і має набагато більше значення для кожного. Дай, Боже, щоб це сталось якнайшвидше!

Директорка Закарпатського обласного угорського драматичного театру Едіна Шін, вітаючи присутніх від імені трупи, розповіла, що коли на початку року вони планували з ТУКЗ-КМКС тур до річниці «маленьких робіт», то були впевнені, що привезуть цю виставу мешканцям Ужгородського району.

– Тутешні угорці завжди тепло приймали виступи берегівського театру. Усвідомлення, що нас чекають і в інших куточках Закарпаття, сприяє роботі трупи. Щоправда, цього разу ми завітали не з радісною темою, але, на нашу думку, закарпатська угорська громада має триматися купи як у добрі, так і в лихі часи, разом переживати все, що приносить нам доля.

Постановка Наталії Ґал «Господи, допоможи повернутися додому!» представляє події так званих «маленьких робіт» через долі окремих героїв у виконанні Магдолни Ваш, Ібої Орос, Юлії Форноші, Язмін Нецел. Завдяки грі акторів історії наших предків постають безпосередньо та шокуюче. З одного боку, мета постановки – ушанувати пам’ять, а з іншого – показати актуальність цих історій. Голоси чоловічої частини трупи – Аттіли Ференці, Іштвана Шетера, Сіларда Сілваші, Даніеля Шери й Томаша Якаба – звучать у виставі в записі.

– У вірші Дюли Ієша «Барток» зазначається: «Хто говорить про жах, той його розраджує». Тож сподіваємося, що, розповідаючи ці історії, спільно проживаючи наше повсякденне життя, ми також зможемо знайти розраду. Ми пам’ятаємо й віримо, що разом матимемо сили продовжувати», – підсумувала директорка.

Попри скромні автентичні декорації, дія історичної вистави відбувається на кількох локаціях. На задньому плані глядачі бачать спроєктовані фотографії про те, як закарпатців перевозили в нелюдських умовах, а потім про виснажливу роботу в жахливих обставинах, сторінки пожовклих листів змучених, але сповнених надії людей, а на сцені – імпровізовану кухню, кімнату, де актори постають у ролях матерів, братів та сестер, які залишилися вдома.

Майже відчувався холод штика рушниці, смак щів з комбікормом, укус вошей, відчуття тих, хто втамовував спрагу, облизуючи тверде залізо, у кого було одне велике бажання – повернутися додому живим. Одна справа – гортати сторінки книжок, читати про ті жахи, і зовсім інша – переживати конкретні людські долі завдяки театральним засобам. Під час вистави глядачі плакали, а наприкінці дякували акторам, аплодуючи стоячи.

– Це було приголомшливо, ми буквально пережили ті місяці й роки, коли забирали закарпатських угорців, наших батьків і дідів. Ми маємо пам’ятати ті часи, бо через ці випробування пройшли наші люди, – зазначила вчителька-пенсіонерка Єва Харитонова-Адам із Сюрте, висловивши думку багатьох.

Вікторія Рего/Rehó Viktória/Kárpátalja hetilap