На Рахівщини вперше електрифікували частину високогірного села

У 21 столітті у високогір’ї Карпат ще є села, у яких місцеві живуть без світла.

Урочище Бододянка поблизу села Білин на Рахівщині – одне із таких. Селяни тут ведуть типовий карпатський стиль життя – мають худобу, ведуть власне сільське господарство та на роботу ходять вниз, до села.

Марія Кабаль, жителька с. Білин

54 роки живу я світла не виділа. Мені здалося, що я наново народилися перший раз, коли побачила у хаті світло. Такого не було, аби у наших верхах хтось надав таку допомогу. Тепер нам не треба так нуждувати. Раніше як було – боялися: прийде ніч, свічка догорить, одна, друга… Це страшне діло, тяжкі умови, діти не могли домашнє завдання писати. Продукти у нас дуже псувалися, особливо у літній період, занесемо у комору, але портиться, даємо собакам, а що робити? Холодильника не було, телевізора теж. Не знали, що у світі робиться і поскаржитися не було кому.

Василь Дан, голова Рахівської районної ради

Проблема була із обленерго, бо вони без свідоцтва на право власності не підключають будинки, потім була проблема, що практично не можна було провести світло. Добували на ті вершини опори, їхала трьохмостова техніка (ЗІЛ-131, вивезли бетонні опори та дерев’яні стовпи. Де не йшла, залучали техніку, яка трелює ліс. Зараз розміщено 32 опори, кабелі – 1200 метрів. З РЕСа подзвонили робітники, які встановлювали кабель, казали, що коли засвітилося у хаті жителя, він заплакав.

Саме Дмитро Ковбаснюк так розчулився, коли його оселя засвітилася. Чоловікові 47, має дружину та 5 дітей. 15 років тяжко працював у лісі, їздив на заробітки. Централізоване електропостачання бачив тільки на роботі чи у низинних селах Рахівщини. Тепер він і його родина не бояться нічної темряви.

Дмитро Ковбаснюк, житель с. Білин

Мій тато 1926 року, мама із 1939 – і не було тут світла. У нас були свічки – ми купляли, у мене був акумулятор із «Жигуля» — з машини, треба було кожні 2 тижні ходити заряджати, у нас стояв маленький телевізор – щоб знати, що у світі робиться. А зараз якось аж легше дихати зі світлом. Тут у нас прекрасне повітря, у село униз уже не тягне іти. Душа не може нарадуватися і не знайдеться слів, щоб подякувати людині, що нам допомогли.

Люди потроху звикають до електроенергії у своїх хатах, уже думають як вони вдома заряджатимуть телефони та у них працюватимуть інші блага цивілізації.