Закарпатські вчителі йдуть із роботи. У чому причина

Не те, щоб масово, але сіячі доброго, мудрого і вічного у різних закарпатських містах і селах, навіть після багаторічного стажу йдуть із професії. Це сумно. Адже часто діти втрачають одних із кращих наставників, а держава – одних із кращих працівників. Причин звільнення декілька, але ми поговоримо про основні, тим більше, що ця проблема є не тільки в нашому краї, а практично у всій Україні.

Тож що спонукає вчителів змінювати професію, їхати у пошуках щастя і грошей за кордон? Тим більше, що далеко не всі потім працюють за фахом, дехто погоджується навіть на фізичну працю… Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

Які проблеми в освітян

Варто почати з того, що престижність професії вчителя останнім часом сильно знецінюється. У сім’ях далеко не всіх дітей батьки вчать поважати не те що вчителів, а навіть будь-кого зі старших. У той же час на плечі педагогічних працівників лягає велика відповідальність за життя та безпеку учнів. Тим більше, в умовах війни, коли ніхто не знає, чи не прилетить… Дистанційка, уроки в укриттях, перевантаженість… Це – далеко не повний перелік проблем, із якими зіштовхуються освітяни.

Але й це ще не все… На початку серпня міністр освіти Оксен Лісовий заявив, що підвищення заробітної плати у галузі через вкрай складну ситуацію у бюджеті не варто очікувати. І це при тому, оплата праці у школах і так є невисокою. Для прикладу, касир у супермаркеті, який день працює, день відпочиває, отримує 10 тисяч гривень, а вчитель без стажу – працює за 7978! Навіть очільник учбової установи з відрахуванням податків на руки може отримати всього 16 тисяч гривень. Звісно, є певні доплати, за класне керівництво, завідування кабінетами, перевірку письмових робіт, стаж… але й це оплачується неналежно. Тобто, якщо дисципліна не є затребуваною при складанні НМТ (ЗНО), вчитель не має репетиторства, то виживає практично за копійки, або ж шукає підробіток.

За кордон їдуть вчителі, так і учні

Але хто може знати більше про проблеми вчителів, ніж керівник навчального закладу?

«По психіці б’є чимало факторів. Війна вплинула на нас усіх. Ніби і обстрілів немає, але коли п’ять годин поспіль повітряна тривога, це підсвідомо викликає напругу. А коли ще з дітьми потрібно йти в укриття і там проводити уроки… Їх треба зібрати, налаштувати на навчання… і це буває зробити непросто… Тож не дивно, що дехто не витримує і їде за кордон. Це ж стосується не тільки вчителів, але й учнів. А їх у школах із року в рік стає все менше і менше, бо батьки, навіть у нас на Закарпатті, нерідко їдуть із синами чи доньками жити і працювати в інші європейські держави», – розповідає «Карпатському об’єктиву» директорка Хустської СШ І-ІІІ ступенів №6 Тетяна Дуда.

За словами очільниці учбової установи, низька заробітна плата теж засмучує багатьох вчителів, адже усе дорожчає, зростає вартість комунальних послуг і жити стає все важче і важче.

«Справді маємо відтік кадрів. І це стосується не конкретної школи, а загалом сфери. Вчитель-початківець працює взагалі за мінімалку. Потім уже отримує доплати залежно від категорії. У середньому це – 12-13 тисяч гривень на руки. У нас, наприклад, звільнилося троє вчителів. Дехто з них змінив професію, дехто виїхав за кордон і там працює на аналогічній роботі, але у рази за більші гроші. Навряд чи колись ці люди повернуться додому», – зазначає вона.

Тетяна Дуда наголошує, що останнім часом у школах краю великий відтік дітей, чимало учнів переводять на сімейну форму навчання, хтось їде жити у країни ЄС, а від кількості учнів, для прикладу, залежить фінансування шкіл, а відтак – і заробітна плата педагогів. Тож наразі практично у всіх навчальних закладах області та й держави загалом є недобори учнів.

«Багато хто з краян не знає, що буде завтра, розгублені, стривожені, хвилюються за завтрашній день дітей. Але що б не було, нам, вчителям, потрібно працювати далі і навчати учнів!», – каже педагогиня.

У Чехії почала життя з нуля

Ірина Розман із Мукачева працювала вчителькою молодших класів. На початку війни виїхала до Чехії. Наразі мешкає у Празі і повністю змінила сферу діяльності. Каже, що про своє рішення не шкодує.

«У школі працювати важко. Професія стала непрестижною. Вчителів перестали поважати. І це йде з родин. Дитина впала на перерві в коридорі. Хто винен? Вчителька, бо не стежила, хто куди побіг! Дитина порвала ранець. Хто винен? Вчителька, бо недогледіла! Дитина побила іншого учня. Хто винен? Вчителька, бо вдома той школяр батькам здається янголом. Одним словом, що б не трапилося, завжди крайнім виходить педагог. Якщо ти вчитель – ти завжди комусь щось винен… У родинах малечі з юних років батьки задають вимогливий тон до оточуючих. Це неможливо не помітити! Навіть маленькі діти, першокласники, нерідко не виявляють елементарної поваги до вчителя, можуть ігнорувати зауваження, відповісти грубо, іноді й нецензурно. І це все – чисто поверхневі нюанси того, чому у школі наразі працювати складно», – наголошує жінка.

Рішення про зміну роботи закарпатка прийняла не спонтанно, на такий крок наважувалася нелегко.

«Що б не було, а роботу свою я обожнювала, дітей любила. Вони мене надихали і я вірила, що вчителювати – моє покликання. Мої батьки теж вчителі, тож у професію я прийшла усвідомлено, знаючи як про позитивні, так і негативні аспекти праці. Єдине, що серйозно не влаштовувало – це заробітна плата. Я отримувала трохи більше 10 тисяч гривень. При цьому за свої гроші завжди у клас потрібно купувати дуже багато всього. Перераховувати не буду… Не могла ж я за все просити гроші в батьків (зараз це називають поборами), а школу держава (управління освіти й науки) не забезпечувала всім необхідним… як власне вчителя, так і самого учня. Але не нарікала ні на що, бо чоловік у мене вже багато років працює у Чехії, тож він мене фінансово підтримував. Та на початку війни я зрозуміла, що додому Дмитро скоро не приїде, а родина – це головне, що я маю. Тому після довгих роздумів прийняла рішення звільнятися і їхати до чоловіка», – запевнила вона.

Відтак пані Ірина розпочала життя з чистого аркуша і не шкодує.

«Спочатку я працювала на заводі, фасувала цукерки. Платили непогано, але робота дуже важка. Втомлювалася, боліли руки, нила спина. До фізичної праці я не звикла. Потім спробувала себе на кухні, але довго не протрималась. Тим часом вчила мову та історію Чехії, читала багато літератури саме чеською про цікавинки Праги. У вихідні з Дмитром ми їздили по музеях та різних визначних місцях. Закінчила курси екскурсоводів і зараз працюю гідом. Це – дійсно те, що мені подобається і що приносить моральне та фінансове задоволення. Заробляю набагато більше, ніж мала вдома, ні за кого не несу жодної відповідальності і усім вдоволена. Звісно, додому тягне, тож періодично приїжджаю. Тут у мене батьки та сестра. Але назавжди, скоріш за все, на Закарпаття не повернуся», – резюмує колишня вчителька.

На жаль, подібні випадки є далеко не поодинокими. І сумно, що закарпатські вчителі відчувають пригніченість, а через безгрошів’я нерідко змушені змінювати професію. Й стосується це не тільки тих, хто працював чи працює у школах, але й тих, хто викладає у закладах середньої спеціальної та вищої освіти.

Марина АЛДОН