У церкві села Вільшинки почергово моляться вірники двох конфесій: православної і греко-католицької

Відвідати село Вільшинки, що на Перечинщині, хотіла давно. Моє бажання викликане декількома чинниками. Років 15 тому я була тут по роботі: приїхала, зустрілася з одним чоловіком, взяла в нього інтерв’ю і поїхала. Позолочені природою краєвиди запали мені в душу.

Найперше, село – грибне. Дари природи ростуть у довколишніх лісах майже цілорічно, починаючи із ранньої весни (сморчки) і закінчуючи пізньою осінню (білі, підосичники, підберезники, опеньки). На ринках Перечина та Ужгорода вільшанські лісові трофеї можна одразу впізнати: великі, пузаті, з товстими коренями, такі гарні, що шкода їх різати і готувати страву. По-друге, тут живуть працьовиті люди: ведуть домашнє господарство, утримують корови, дехто дві, і навіть три. Молочні продукти спродують у Перечині та обласному центрі, серед покупців користуються попитом, бо натуральні і смачні. Живуть селяни і за рахунок яфин, які збирають під ділом та на полонині Руній. По-третє, у місцевій церкві моляться вірники двох релігійних громад: православної УПЦ та греко-католицької МГКЄ. І вона така єдина на Перечинщині. Названа на честь Покрова Пресвятої Богородиці. Цьогоріч греко-католики вперше відзначали храмове свято за григоріанським календарем – 1 жовтня. Православні вирішили і надалі дотримуватися юліанського календаря.

Для мене Покрови – особливе свято. Я народилася і виросла у селі Малий Раковець, що на Іршавщині, де 14 жовтня – празник.

І тут з’явився піп…

Отож, у понеділок, 14 жовтня, я вирішила поїхати на храм у Вільшинки, тим паче, місцева жителька пані Любов запросила мене. Рейсовим автобусом Ужгород – Лумшори я дісталася села Турички. Водій пояснив, що дорогою ліворуч, піднімаючись вгору кілометрів три, дійду до Вільшинок. «Люди будуть іти на празник, та лиш Вам хтось стане. Не ганьбіться зупиняти», – щиро порадив пан Ярослав. Я зробила фото вказівника села, річки, одне селфі і стартувала. Думаю, до святкової Літургії ще година – встигну дійти пішки, заодно помилуюся довколишніми краєвидами, подихаю чистим гірським повітрям і назбираю грибів. Але моїм мріям не судилося здійснитися. За декілька хвилин мене обігнала біла «Нива» і зупинилася за метрів десять. За кермом був чоловік пенсійного віку з акуратно підстриженою сивою бородою. Розговорилися. Познайомилися. Отець Ярослав очолює православну парафію у Вільшинках. Тут він служить 38 років, з 1986 року. Дорогою підбираємо пасажирку поважного віку.

Церкві – 223 роки, будували 30 літ і зим

Церква Покров Пр.Богородиці зведена на пагорбі, на території невелика дзвіниця та хрест. Звідси відкриваються неповторні краєвиди, природа позолотила листя на деревах, тумани вкрили улоговини. Краса неймовірна – тільки милуйся, фотографуй, малюй.

На фасаді перед входом викарбувана дата зведення церкви – 1801 року. Колони перед центральним та бічним входом прикрашені сезонними квітами. Переступивши поріг, я ахнула: все у вишивках, все у квітах – трояндах, ромашках, хризантемах.

Згодом я дізнаюся історію церкви з уст жителів села та з книги мистецтвознавця, дослідника дерев’яних церков Закарпаття Михайла Сирохмана.

Село Вільшинки засноване в другій половині ХVI століття. Тодішня влада вирішила заселити пустий гірський край. З кінця ХVIIІ століття і до середини ХIХ століття в с.Вільшинки жили селяни, які відбували панщину на казенних землях. Важливу роль в житті селян відіграє церква.

У 1751 році у Вільшинках стояла дерев’яна греко-католицька церква святого Михаїла з двома дзвонами. Дерев’яна споруда декілька разів горіла. Щоб уникнути пожежі, місцеві жителі почали зводити церкву з каменю. Будівництво кам’яної базилічної церкви розпочалося в 1770 році. В 1801 році завершено будівництво нової мурованої церкви, споруда має добрі пропорції і гарне розташування на пагорбі. Спочатку дахи були вкриті гонтом, а після ремонту в 1932 році церква набула теперішнього виду.

Дзвони були виготовлені в Чехії. З Ужгорода їх привезли на возі волами. В період війни два малі дзвони забрали, щоб переплавити їх на зброю. Один дзвін залишився, а два малі виготовила ужгородська фірма «Акорд».

Великий дзвін знаходився на церковній турні. Старожили говорять, що це спонукало розколу церковних стін. У 1930 році біля церкви споруджено кам’яну дзвіницю, куди перенесено дзвони. Згодом церкву скріпили трьома скріпленнями (анкерами), щоб зберегти церковні мури.

З приходом радянської влади на Закарпаття греко-католицьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці в с.Вільшинки насильно відібрано і передано новоутвореній православній громаді села.

Парафіянами села до 1949 року опікувався отець Стефан Гафич. Цього ж року за відмову перейти до російської православної церкви о.Стефана засуджено на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Був відправлений у табори ГУЛАГу Казахстану. З місць ув’язнення звільнений 6 лютого 1956 року. Після повернення з таборів ГУЛАГу отець Стефан активно включається в підпільну душпастирську роботу, хоч проводити священичу діяльність йому було заборонено. В часи підпілля греко-католиками села Вільшинки опікується о.Стефан Федор, о.Йозеф Штилиха, а також отець Юрій Федака.

Відновлення греко-католицької громади села Вільшинки відбулося в 90-х роках, після легалізації греко-католицької Церкви на Закарпатті. Оновленою парафією опікується отець Стефан Гафич. Через деякий час важка хвороба підірвала здоров’я отця, і він уже не міг обслуговувати вірників.

З 1999 до 2009 року парафіянами села опікувався о.Володимир Ковтик. Наступні 13 років душпастирську працю проводив о.Юрій Дудинець. Два роки тому сюди був направлений молодий священник В’ячеслав Голиш.

При греко-католицькій парафії діє спільнота «Матері в молитві», проводиться катехизація дітей та молоді.

Церковні справи перейняв від батька

Сергій Кривка вчителює у місцевій школі та є куратором православної релігійної громади. Коли до церкви почергово підходять процесії із завісами (хоругвами) з Туриці, Туричок та Липовця, б’є у дзвони. У дзвіниці два великі дзвони. На одному викарбувана дата «1913» і є напис угорською. На другому – «1936» з кириличним написом.

– Коли я навчався в Ужгородському коледжі мистецтв імені Ерделі, Михайло Сирохман читав у нас краєзнавство, – пригадує чоловік. – Нам, студентам, дав завдання написати історію церкви чи архітектурної пам’ятки свого села. То був 1998-99 рік. Інформації в архіві не знайшов. Старожилка нашого села, 94-річна Ганна Цмур, розказала мені, що пам’ятала, що люди переказували. Її розповідь я написав на сім сторінок. Наша церква зацікавила Михайла Васильовича, потім він приїжджав у Вільшинки з Михайлом Приймичем. Церкву будували 30 років, бо село було бідне. Одного разу в село приїхала сім’я з Італії і вони допомогли добудувати храм. На торуні були три дзвони, один розколовся, його забрали для потреб війни, на зброю. Від калатання дзвонів тріскали стіни. Тоді звели дзвіницю. Коли вже закінчив коледж, то один чоловік з нашого села розповім мені цікаву історію про іконостас. Він п’ятирядний, складений з двох іконостасів з інших церков. Один іконостас везли в Турицю, але там він не підійшов по розміру, і його відправили у Вільшинки. Знизу на іконостасі є виноградна лоза, а зверху – троянди.

Тато був куратором понад 20 років, з 1999 до 2001 року. Коли захворів, я заміняв його. Помер три роки тому, в 63-річному віці. Так я перейняв його церковну справу.

Сергій розповів, що обидві громади беруть участь у ремонтних роботах церкви, сплачують за світло. «Вартість ремонтних робіт ділимо пополам. Років 8 тому зробили електричне підлогове опалення. Два роки тому забрукували доріжку. Нещодавно перекрили дах. За світло православні платять 40 відсотків, а католики – 60, бо вони більше використовують, моляться щодня».

Півстоліття дякує

Пані Олена має 81 рік, з них 50 дякує. Жінка розповіла, що вільшани живуть мирно, не конфліктують, читати Псавтирю та на похорон ідуть усі, незалежно від конфесії. Жінка дякує Богу, що у свої роки може ходити до церкви, молитися, вести домашнє господарство. Проживає з дочкою та онуками. Старший син, якому 55 років, понад два роки захищає Україну на Донеччині. «Сама ростила двох синів і доньку. Мій чоловік поїхав до Ужгорода в лікарню і більше додому не повернувся. Там познайомився з якоюсь жінкою з Рахівщини, поїхав до неї жити. Ми тільки згодом дізналися. Я го і на елементи не подавала. Добре, що батьки допомагали, були дуже добрі люди. Батько прожив 92 роки, помер у свій день народження. Мати жила 93. Я працювала у сільському магазині продавцем, за ту невелику зарплату жили і будувалися», – поринула у спогади жінка.

Празник – це молитва і гостина

Святкова Літургія розпочалася о десятій і тривала понад дві години. Затим було мированя і обхід церкви. У приміщенні та околицями Божого храму линули молитви, чудовий спів півчих та дяків просто зачаровував. Отцю Ярославу співслужили отець Віталій, уродженець Вільшинок, із сім’єю проживає у Туриці, а прихід має у Туричках. Приїхав і настоятель Середнянського монастиря архімандрит Микола.

Після молитовних заходів кожна процесія отримала святкові гостинці – тістечка домашньої випічки, водичку, якими потім смакували. Такий тут звичай. А мене Любов Кривка запросила до себе додому. За святковим столом я гостилася разом з рідними пані Люби, її сином Сергієм (якого вище згадувала), братом Михайлом, який приїхав у рідне село з Ужгорода, духовними отцями. Страв було дуже багато і всі були дуже смачні. Назву їх, нехай вам слина потече: холодець, відбивні, запечене м’ясо кролика, курячі крильця у медові, фарширована картопля, сегединський, салати декількох видів, курячий бульйон, голубці, тістечка. Як з’ясувала згодом, Любов Василівна – вчителька української мови та літератури, працювала директором школи 34 роки. Дуже приємна у спілкуванні, інтелігентна, гостинна. Отож, відтепер маю знайомих і у Вільшинках, куди зможу приїхати для написання наступних репортажів та кореспонденцій.

Компроміс таки знайшли

Отцю Ярославу Нанинцю 70. Звернула увагу, що в нього руки роботящої людини. Із сім’єю проживає у Туриці, де має прихід. У Вільшинках править службу Божу кожну другу неділю.

– Як вдалося знайти компроміс і молитися у церкві почергово? – запитую отця.

– Ситуація була складна. Колишній куратор мав ключ від церкви, а його невістка ходила до греко-католиків. Вона взяла ключ, їхні вірники працювали на заводі, там підробили ключ. Урвалися в церкву, решітку поставили, ночували, православних не пускали. Мене хотіли перекинути з машиною. Але я старався знайти компроміс. Коли помер Гафич, прийшов молодий греко-католицький священик Володимир. Він говорив з вірниками, згодом ми знайшли спільну розмову і поступово все втихло. Греко-католики проводять богослужіння зранку до 10 години за місцевим часом (до 11 к.ч.), а потім приходжу я і моляться православні. Ключі є і у нас, і в них.

– Яка громада більша?

– Раніше було 50 на 50, згодом декілька православних перейшло до греко-католиків. Вони активніші, а наші трохи розхлябані.

– Якщо греко-католицький хлопець бере православну дівчину за жінку, то якої конфесії вінчає священник?

– По-різному буває: чия візьме, яка сторона переможе.

– На Вашу думку, в чому полягає різниця між греко-католиками і православними?

– Книги ті самі, служба та сама, обряди ті самі, за винятком поминання Папи Римського.

– А Ви поминаєте патріарха московського?

– Ні. З руським акцентом я не служив і не служу. Я навчався в Одеській семінарії. Як говорю, так і служу.

Нюанс, який може змінити звичай

З 8 листопада 2022 року греко-католицьку громаду обслуговує отець В’ячеслав Голиш. Тут проживає із сім’єю. Вірники його люблять, хвалять, бо, як кажуть хоча і молодий (має 30 років), але розумний, активний, завзятий, багато робить для розвитку церкви та парафії. Він доклав чималих зусиль, долучив меценатів, щоб перекрити дах церкви. Наразі тривають будівельні роботи парафіяльного будинок, де буде катехитичний клас для дітей. Богослужіння проводить щодня, на святкові та недільні літургії приходить сотня вірників. Отець розповів, що у селі існує така традиція: якщо сім’ю створює мішане подружжя, то жінка йде за чоловіком. Але якщо жінка більш християнізована, то чоловік іде за дружиною, і вони потім стають вірниками однієї конфесії.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора