Михайло Дорогович: «Наші гори – це домашні гори… Тянь-Шань

Усі ми любимо мандрувати. Утім подорожі можуть бути більше. Для когось – це відвідини визначених місць сходу, для когось – купання у морі, а для когось – гірські місця. На жаль, мало хто серед закарпатців, мешкаючи серед дивовижної природи, здатен насолоджуватися її щоденною красою і надає перевагу саме походам, а не «ліновому» дозвіллю.

Утім є серед нас і поціновувачі справжнього адреналіну, підкорювачі відомих світових вершин. Серед таких людей – фотомітець із Ужгорода, викладач Закарпатської академії культури і мистецтв, посол Закарпаття в галузі мистецтва, людина надзвичайно креативна, неординарна, творча, альпініст-одинак – Михайло Дорогович. Він не просто піднімається на вершину, але й як талановитий фотограф, знімає побачене, аби закарбувати найбільш хвилюючі моменти сходжень у вічності.

За його плечима не тільки Карпати, але й Тянь-Шань, Памір, Кавказ, Альпи, Ал тай, Камчатк а … Більше про свої мандрівки він розповів « Карпатському об’єктиву ».

«Захворів» горами

Відкритий і прямолінійний, закоханий у справу, якою займається, але в той же час дуже скромний. Вміє цікаво розповідати і бачити довкола себе те, що інші не помічають. Михайло Дорогович – людина, яка нагадує птаха, не тільки внутрішнім піднесенням, у міну споглядати речі під іншим курсом, але й волелюбністю, небажанням «вписуватися» в якийсь шаблон, який нав’язує суспільство. Говорити з ним можна на теми, бо він знайомий та орудований, але все ж… має власне захоплення, про яке, коли розповідає, в очах загоряються іскринки…

— Отже, з чого все почалося?

— Я справді був у багатьох місцях, із яких привіз чимало незабутніх вражень. На жаль, до пандемії. Мандрував останні 15 років гірськими системами світу. Це – Кавказ, Алтай, Альпи, Камчатка, Памір, Тянь-Шань… Загалом багато де був. Надаю перевагу соло-трекінгу, тобто займаюся альпінізмом один. Ці миті сходжень ніколи не зітруться з пам’яті, вони незабутні, яскраві. Наприклад, був в Алтаї. Там місцеві ледве розмовляють російською. У них своя мова. А на Камчатці і і тельмени, і е вени, і чукчі, й алеути… стільки усяких національностей. І люди всі інші. От саме там почалися мої серйозні сходження. Поступово додавалися нові маршрути і з’являлися всі нові й нові плани щодо подальших сходжень гірськими хребтами.

— А яка подорож була найцікавіш ою, чим запам’яталася?

— Усі були цікавими, кожна залишилася у спогадах. Скажімо, Тянь-Шань, Памір – це територія, де сповідують іслам. Там інша культура, інші зв ічаї. Мені охоче ішли назустріч, допитливо дивилися, місцевому було цікаво, як ти тут ходиш наодинці … адже там снігові барси, вовки, ведмеді і дикі хижаки. Коли ж у гори йде ціла група альпіністів, їм це не надто подобається, вони не люблять великих компаній.

Карпати з літака такий маленький…

Михайло Дорогович із особливим ентузіазмом описує своє сходження. Він ніби «смакує» самими горами, їхньою незахищеністю, їхнім шармом, емоціями, які можна отримати тільки там… майже в долонях неба… Переповідає настільки реалістично шкірну деталь, що здається, ніби переживає ті миті знову…

— А чому ви вирішили подорожчати наодинці?

— Це у мене з дитинства. Хоч я працював у комерції, журналістиці і завжди дуже багато спілкувався, мене всюди оточували люди, тому в горі вирішив ходити один, аби побути наодинці з природою. Максимум міг мати одного напа рника. У високих горах щоразу зменшився один.

— Перед сходженнями раніше чи потрібно проходити якусь спеціальну фізичну підготовку?

— Так, звичайно. Без цього я б не зміг нікуди піднятися. Готувався приблизно впродовж року до підйому. Це було і плавання, і біг, і підтягування, і велосипед ні поїздки, і багато іншого. Вивчав при цьому гірські теми, вивчав картографію, розробляв маршрути. Маю одного друга, Васю Гопака із Лумшор. Він зі мною ходив у гори, мав уже досвід по Карпатах, кримських, ту рецьких горах, Кавказу. У ньому я багато чого навчився.

— Що було цікавого на Тянь-Шані?

— Це – не зовсім інша культура, але й географія, яка суттєво відрізняється від Карпат. Це – мегависокі гори. На висоті понад 4 тисячі метрів вічна мерзлота. Із літака видно, які це простори – Памір, Тянь-Шань… Вони ніби кінця і краю не мають. А від Карпат з верху такі маленькі, як сірники. Ті ж гори, наче атланти. Вони неймовірні, там усе в снігах, величезні площі. Що ж стосується культури, то там іслам, але ці люди близькі нам входять по духу, бо вони також були у відповідності з Союзом. Крім того, було легко спілкуватися з ними, бо заключимо одні одних. Саме довкілля дуже сильно різниться від нашого. Хоча всюди дуже гарно, але природа, можна сказати, мертва. Скажімо, Памір має надзвичайно вбогу рослинність. Ліси там не вирізають, їх практично немає.

— Чи були під час подорожей які цікаві випадки?

— Кожен день відбувається щось цікаве. Була й негода, і в тріщині провалювався, і під каменепад відвідв. Я йду в горі на місяць, чотири тижні, це – чималий відрізок часу і спостерігається дуже багато всіх непередбачуваних ситуацій.

— А скільки часу займає сам підйом?

— Саме сходження займає один день. Але до нього потрібно готуватися. Тре ба тижнями ходити наверх-вниз, щ оразу при цьому збільшуючи висоту. Таким чином відбувається акліматизація хвороб. Він повинен призвести до кисневого голодування, бо якщо йому відразу дати великі навантаження, можна серйозно занедужати. Таких «відчайдухів» було багато.

Боляче порівнювати Карпати у нас і в сусідів

Михайла дуже непокоїть безвідповідальне ставлення країв до природи. Він із сумою говорить про нищення довкілля, екологічні негаразди та порівнює укр районні Карпати зі словацькими, румунськими, польськими Карпатами.

— П одорожі Закарпаттю чим запам’яталися?

— Наші гори – це домашні гори. Принаймні, для мене. Я обходив їх практично вздовж і впоперек. Був у різних порах року і не тільки на території Закарпаття, але й у Чернівецькій, Львівській, Івано-Франківській областях. Щоразу коли мав вільний час я подорожував Карпатами. У деяких місцях був багато разів.

— Яка локація Карпат є найбільш цікавою?

— Та, до якої немає доступу до автомобілів, джипів, квадрациклів. Це у нас вже сягає масштабів серйозної проблеми. Подобаються Горгани. Вони цікаві і там немає гонщиків на мотоциклах. Не через те, що це заборонено законом, а просто немає можливості кататися, бо Горгани дуже кам’янистості. Та якщо взяти наш Свидовець, то це – жах! Це ж згадка і Боржави, хребта К расна та інші локації. Я загалом дуже критикую українські Карпати. Підкреслю – саме українські, бо є в нас ще польські, словацькі та румунські Карпати. Там захищають довкілля, немає корупції в лісовій сфері, всюди повний порядок, навіть іноді аж занадто. Наприклад, у Татрах у Словаччині ніде не дозволяється намет поставити, жити можна використовувати у високогірних будиночках. За 30 євро пустять заночувати навіть якщо місць немає, але приймуть… навіть якщо спати істотно на підлозі. Та, з іншого боку, завдяки суворим правилам вони зберегли природу. Там ніби пропускаєшся в епоху динозаврів, де природа цнотлива, немає вирубок, браконьєрів, неподалік пасуться високогірні кози, не лякаються люди, бо в них не стріляють. Тож порівнювати одні і ті ж гори, які просто територіально розташовані в різних країнах насправді більше. І проблема нашої корупції в тому, що люди мовчать. Це – наша земля і ми не повинні допускати до влади та ресурсів абсолютно випадкових людей. Загалом Карпати я обожнюю, але мене болить багато речей. Сумно, коли бачу і тут зміття, і там зміття, і тут вирубк у, і там вирубк у, а десь браконьєри у заповідника вбивають червонокнижних тварин, а їх за це ще й належно не карають.

Загалом говорити про гори Михайло Дорогович може годинами. Гори для нього – і відпочинок, і мотивація, і натхнення, і водночас – мрія… а мандрувати його в перспективі хотів би ще далеко не на одній вершині.

— Гори та мистецтво для мене мають особливе значення, вони очищають душу від того бруду, з яким доводяться зіштовхуватися в повсякденні, — наголошує він. – Природа готова з відкритим серцем д ивитися на прекрасне. Приходиш десь на вершину і усвідомлюєш: це все тут безмовно стоїть у же мільярд і років… і поруч тиша, або буревий, сніг, сонце. Мій такий маленький посеред гір! У майбутньому д уже хотілося б побувати в Патагонії. Якби зараз була така можливість, я б відразу сів у літак і помчав в Аргентині, Чилі, Південній Америці і … Патагонії. У мене вже всі маршрути розроблені, але аби туди полетіти потрібно мати максимальну суму коштів і дозвіл на виїзд, адже у нас війна. Тому… поки що… це – тільки мрія.

Наку згадується про неймовірні подорожі та сходження фотомитець демонструє вражаючі світлини, на кожній із яких закарбовано незабутні мити, казкові локації та фантастичні краєвиди. Хоч а покинуть мандрівки й на паузі, та рано чи пізно пан Михайло до них повернеться, бо як каже він сам, горі – це особливий наркотик, якого багато ніколи не буває.

Марина АЛДОН