У колекції перечинки 40 статуеток янголів

Ганна Мегела з Перечина має вдома колекцію із 40 фігурок янголів, які стали родинною реліквією. Вони розкладені на двох скляних полицях серванта у вітальні.

– Колекція народилася сама по собі. Першого янгола подарувала моїй доньці Світланці хрещена на рочок. Це було в 1988-му. Потім ми, батьки, рідні, сестрички костела дарували їй на день народження. Такі подарунки їй дуже подобалися. Так зібралося 40 різних фігурок, які стали для нас охоронцями, – розповіла Ганна Михайлівна кореспондентці «Карпатського об’єктива».

Ганна Мегела народила і виховала з чоловіком трьох дітей – двох доньок і сина. Незважаючи на ризик втратити роботу (вона працювала в школі, а чоловік – у редакції газети), усі діти були хрещені в радянські часи.

– Вікторію народила в 1968-му, а Славка – за три роки. То були часи, коли освітянам, інтелігенції, партійним працівникам не можна було ходити до церкви, колядувати, святити паску, хрестити дітей, – пригадує релігійну заборону минулого століття. – Ми, освітяни, мали чергувати біля церкви, щоб діти не йшли сповідатися, бити поклони в Хрестопоклонну неділю, цілувати Плащаницю у Страсну п’ятницю, освячувати пасхальні кошики. У селах чатували на колядників. Переслідували, доносили. Мені пощастило, бо я жодного разу не чергувала біля храмів. Мій батько служив дяком у місцевій церкві села Тур’я-Пасіка. Він попросив священника похрестити дітей. Щоб уникнути неприємностей, обидва обряди хрещення отець проводив у сусідській хаті.

Нас було семеро. Я середнячка, – розповідає далі про свій родовід. – Основних молитв навчила нас мама, бо батько був зайнятий роботою, ходив до церкви, на похорони односельчан. Мав чудовий голос. Нас виховали в релігійній атмосфері, прищепили християнські цінності, батьки познайомили із Божими заповідями. Ми знали, що можна робити, а що не можна, щоб не розгнівити Бога, щоб не грішити. Склавши руки, на колінах молилися щоранку і щовечора «Отче наш», «Богородицю» біля ікон святого Миколая та Пречистої Діви Марії, які висіли на стіні. Дотримувалися строго всіх звичаїв. У свято і неділю не можна було взяти ніж до рук, щоб відрізати шматок хліба.

Ганна Мегела народила Світланку 26 січня 1987 року. Старші діти вже були дорослі. Вікторія здобувала вищу освіту в Івано-Франківському педінституті ім. В.Стефаника, Славко закінчував школу.

– 26 квітня 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС, – пригадує жінка. – Про це влада повідомила лише 1 чи 2 травня. Казали, що не можна бути на сонці, особливо вагітним. У середині травня я дізналася, що при надії. Дуже переживала, бо засмагала в купальнику на полі, коли садили картоплю та іншу городину, – було тепло. Слава Богу, народила здорову доньку. Хрестили її в нашій квартирі у Перечині. Коли Світланці виповнився рік, хрещена подарувала їй оберіг – фігурку ангелика. Але наразі не пам’ятаю, котру з них.

Роздивляюся статуетки. Серед них вирізняються фігурки з музичними інструментами – арфою, скрипкою. Це подарунки сестричок.

– Коли Світланка навчалася в середній школі, до них приходили сестри з римо-католицького костелу святого Августина і проводили бесіди на релігійні теми. Світланка також навчалася гри на скрипці в дитячій музичній школі. Її запрошували монашки до костелу, де вона ще з двома дівчатами грала на скрипці, акомпануючи тим, хто співав духовні пісні. Донька дуже прив’язалася до сестричок. Їй там усе подобалося. Вона навіть хотіла присвятити своє життя Богу, піти служити в монастир. Але потім передумала. В УжНУ здобула вищу освіту, закінчила магістратуру, працювала викладачкою словацької мови.

Ось цю дитинку подарувала їй племінниця Діанка, моя внучка, – бере до рук фігурку хлопчика в чепчику. – Коли Діанка побачила, що її подарунок відрізняється від інших фігурок, то розплакалася, засмутилася. Була ще малою. Каже: «Та мій ангелик не такий, як у вас інші». Ми її заспокоїли, що фігурка гарна, по-своєму цікава, хоч не така, як інші.

Ганна Михайлівна пригадала один життєвий випадок.

– Був час, коли закарпатці їздили за кордон, звідти привозили чайні та кавові сервізи. Майже кожен мав удома порцелянову Мадонну. То була така мода. Якось я прийшла в гості. Господарі налили нам розчинну каву в ті закордонні чашки, на стіл поклали цукерки, хвалилися тими сервізами. Гості охали й ахали. Я мовчала. Звернувши увагу на мою реакцію, один із присутніх з цікавістю запитав: «Ганно Михайлівно, а ви ся чим похвалите? У вас є Мадонни?». На що я відповіла, що ні, але в мене є таке, чого ви більше ні в кого не побачите. Це його заінтригувало. Коли розходилися по домівках, він напросився до мене, бо дуже го цікавило, що ж то я маю. Коли побачив колекцію, то був приємно вражений. «А й ціле, такого ни в кого ниє, принаймні не відів», – сказав і став розглядати фігурки. З його інтонації я зрозуміла, що оцінив колекцію, хоча на той час вона й була невелика.

Усім, хто до мене приходить, хвалюся ангеликами. Кажу: «Дивіться, яке в мене багатство! Які в мене обереги, які гарні охоронці!». Для нашої родини це щось вагоме. Світлана зі своєю сім’єю проживає в Чехії 9 років. Одного разу, коли приїхала, то як побачила ту колекцію, аж заплакала з радості. Емоції переповнювали її, була щаслива, що я все зберегла. Кажу до неї: «Доню, твої ангелики мене оберігають». Я часто виймаю їх із серванта, протираю пил, милуюся ними, з цікавістю розглядаю ці витвори мистецтва, бережу їх як родинну реліквію.

Тетяна ГРИЦИЩУК