«Ми захищали власні будинки, родини, наших жінок і наші рідні міста» – нацгвардієць про бої на Донеччині і нагороду від земляків

Старший солдат Національної гвардії України Ярослав Травинський з перших днів повномасштабного російського вторгнення відбивав атаки ворога. До лав Нацгвардії житель Краматорська став за декілька років до початку неприкритої агресії росіян і проходив службу у Слов’янську. За плечима цього мужнього воїна битви на різних ділянках Донецької і Луганської областей: Зарічне, Майорськ, Кремінна, Серебрянське лісництво. Саме там і отримав поранення, а наразі лікується на Закарпатті.

«Російські безпілотники постійно літали над нами, передавали наші координати. По цим координатам ворог бив з танків. Одного разу влучили по нашій позиції. Один уламок пробив ногу і розірвав артерію, другий пробив плече, також відірвало палець на руці. Я його ще намагався знайти – мав надію, що лікарі якось його пришиють назад. Але не вдалося. Втім мене швидко евакуювали. Завдяки відважності наших медиків ногу вдалося врятувати», – згадує Ярослав.

Весь час його чекала вдома наречена Ліза. Дівчина родом з Бахмуту, але жила у Краматорську. Каже, що в перервах між бойовими виходами, забирала Ярослава додому і поки він відпочивав, навіть чистила його автомат.

«Це був стрес щоденний. Я маю водійське посвідчення, нерідко приїжджала з Краматорська забирати Ярослава після його повернення з позицій. Він був весь в піску. Одяг, волосся, зброя. Я і речі прала, і навіть автомат чистила, бо в Ярослава після боїв і сил не було на все це. А коли він повертався в підрозділ, у мене душа постійно була не на місці. Зараз я весь час проводжу з ним. Мрію, що після лікування ми нарешті одружимося», – каже Ліза.

Ярославу вручили нагороду Донецької обласної громадської організації «Союз десантників». Медаль «За відвагу» офіцери Нацгвардії передали герою-гвардійцю в одній з лікарень Закарпаття.

«Я вважаю, що ця нагорода не лише моя. Я там не сам був, не сам відбивав атаки ворога. Разом зі мною були мої побратими. Тому я вважаю, що ця відзнака – всім нашим хлопцям. Нас там було багато місцевих, і кожен розумів, що саме ми робимо. Ми захищали власні будинки, родини, наших жінок і наші рідні міста. Я хотів би тут трішки підлікуватися і повернутись на війну, треба допомогти моїм побратимам вистояти», – каже нацгвардієць.

Попереду у Ярослава декілька етапів лікування, хірургічні операції, однак чоловік не втрачає ні почуття гумору, ні мотивації вибити росіян за межі країни. Каже, чужої землі йому не треба, але за свою Батьківщину буде стояти горою.