Ужгород – до хорошого звикаєш швидко…

Багато знаних науковців, учителів, медичних працівників, громадських діячів, політиків і загалом тих, хто не сприйняв окупацію частини України й утворення фейкових «ДНР» та «ЛНР», не захотів скоритися новим реаліям і стати зрадником, змушені були залишити власні домівки, свою маленьку батьківщину й шукати нове житло, роботу, сенс життя.

Доля в кожного з них унікальна, але бачення того, що це був правильний крок у їхньому житті, спільне в усіх. Одним із таких нескорених патріотів, що змушені були покинути рідний Донецьк, є професор Ігор Тодоров, відомий в Україні та поза її межами вчений, активний фахівець і прихильник прозахідного інтеграційного курсу нашої держави. Він разом із дружиною, яка теж багато років присвятила викладацькій роботі, уже два роки живе в Ужгороді.

– Ігорю Ярославовичу, чому, покидаючи Донецьк у важкий час, ви обрали саме Ужгород?

– Я практично все життя прожив у Донецьку, і якби не війна, то, звісно, нікуди б не рухався звідти. Проте я був безпосереднім свідком того, як розпочалась окупація мого рідного міста. Десь у травні 2014 року зрозумів, що не виключена ситуація, коли потрібно буде тікати. Адже з моїм науковим і громадським минулим залишатися там означало переховуватися.

Якраз напередодні я був в Ужгороді в складі міністерської комісії з акредитації спеціальності «Країнознавство», мене вже знали в місті. А остаточне рішення приймалося влітку, коли ми зрозуміли, що іншого виходу немає. У середині травня я написав листи до різних університетів України з питанням щодо роботи, але саме з Ужгорода від професора Івана Вовканича надійшла найкраща пропозиція не тільки для мене, але й для моєї дружини. Мені запропонували посаду в УжНУ саме на тій кафедрі, що готує міжнародників, а я понад 20 років займаюся цими питаннями, це моя стихія.

– Як вас сприйняли нові колеги?

– З кількома викладачами я був знайомий раніше, адже один з моїх старих друзів член-кореспондент НАНУ професор Степан Віднянський свого часу запропонував мене як експерта зі спеціальності. А вже 1 вересня я познайомився з рештою колег, і в мене одразу склалися винятково позитивні враження. Ось уже два роки ми тут, і ці враження не змінилися, у мене дуже хороший колектив.

– Як проходив процес адаптації? Як сприймався досить компактний Ужгород після великого мільйонного Донецька?

– Тут є певні суперечливі питання, адже я все життя прожив у мегаполісі. Тож коли переїхав до Ужгорода з населенням трохи більше 100 тисяч, спочатку було непросто. Але, як то кажуть, до хорошого звикаєш швидко. Місто дуже спокійне, толерантне, ніхто нікуди не поспішає, будь-яку справу треба почати з кави – це стиль міста, це йому пасує. Після Донецька впала в очі певна занедбаність Ужгорода, хоч природні умови чудові, історія фантастична, але дороги та відсутність тротуарів… були суперечливі враження. Тут дійсно розумієш, що екологічні проблеми сходу України дуже серйозні. Ми на Закарпатті ніби на курорті.

Зокрема, мене сильно вразила оперативність муніципальної влади. Нас зареєстрували дуже швидко, всі необхідні інстанції надали відповідні документи для нашого проживання практично за декілька днів. Вразила вихованість та толерантність місцевого населення.

Звичайно, спочатку, ми змушені були орендувати житло, але потім придбали в місті невеличку однокімнатну квартиру. Наразі, нам чотирьом – у нас ще два песики – німецькі шпіци цього достатньо.

– Якими ще проектами займаєтеся, крім наукової діяльності?

– У Донецьку я мав імідж професійного євроінтегратора, почесного «натівця Донбасу». Брав участь на національному рівні в роботі такої громадської організації, як Українська асоціація європейських студій, є заступником голови координаційної ради Громадської ліги «Україна – НАТО». Те, чим займався останні 25 років, знайшло відображення й на новому місці. Я ініціював створення Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції, у Донецьку він існував з 2005 року, і щось подібне хотілося зробити тут. Одразу ж поцікавився, чи є в Ужгороді інформаційний центр Європейського Союзу, і як це не дивно, за наявності кордонів з чотирма країнами ЄС, багатьох інституцій євроінтеграційного спрямування в місті саме такого центру не було. Завдяки підтримці керівництва і факультету, і університету ми зв’язалися з представництвом Євросоюзу в Україні, і ось минулого року глава представництва ЄС в Україні Ян Томбінський приїздив до нас з метою відкриття такого центру. Загалом по Україні їх діє понад 20, і останній з них з’явився в жовтні 2015-го саме в Ужгороді.

– Чим цікавитеся поза роботою?

– Я старий уболівальник донецького «Шахтаря». Уже понад 40 років спостерігаю за виступами команди, і коли вона була в Ужгороді, я завжди ходив на матчі. Ще люблю спілкування в соціальних мережах – комунікацію, адже працюю на кафедрі міжнародних студій та суспільних комунікацій. Десь п’ять років тому на святкуванні дня факультету в Донецькому університеті студенти навіть подарували мені кубок з надписом «Найбільш фейсбуковому професору»!

Разом з дружиною часто відвідуємо концерти у філармонії. Професійну любов до музики, напевно, я отримав від молодшої доньки, яка навчалася в Донецькому музичному училищі й мала великі успіхи. Тепер вона опановує гру на органі.

– Чи плануєте повернутися в Донецьк?

– Про повернення мова не йде. Звичайно нам сумно, адже там ми практично все залишили, і майно, і власну бібліотеку, та і взагалі багато спогадів пов’язані з Донецьком, могили батьків там, але потрібно рухатись далі.

Свій переїзд на Закарпаття ми сприймаємо як об’єктивну реальність, яка надає нам нові можливості. Один з позитивних факторів – це те, що ми тепер ближче до своїх доньок, які проживають у Німеччині.

Вікторія КОПИНЕЦЬ