Аби не збожеволіти, почала плести з соломи. Як херсончанка освоїла закарпатське ремесло

Із початком війни на Закарпаття переїхало чимало вимушених переселенців. Тут вони почали нове життя та зіштовхнулися з новою для себе культурою, традиціями та іншим ритмом життя. Більшість звертають увагу на неспішність у нашому краї, кавоманію та шанобливе ставлення до звичаїв пращурів.

Тамара Колісниченко раніше жила на Херсонщині.  До Тячева переблагалася торік у березні. Із роботою проблем не виникло, бо працювати продовжувала дистанційно, житло допомогли знайти волонтери з Хуста, а от із внутрішньою тривогою довго впоратись не могла. Каже, що врятувала її умілиця з Вишкова, яка навчила плести різні вироби з соломи та кукурудзяного листя. Як жінка освоїла це старовинне ремесло? Чим воно так припало їй до душі? Чому переконана, що ручна робота зцілила її душу? Про це пані Тамара розповіла «Карпатському об’єктиву».

Зробила солом’яного бичка

Закарпаття стало для херсончанки відкриттям у всіх сенсах слова. Ніколи раніше у цьому гірському краї жінка не була, тож її приємно вразила хазяйновитість краян, величезні будинки та побожність людей.

«Тут люди щонеділі ідуть до церкви. Незалежно від того, до якої, але йдуть. Це було для мене несподіванкою, бо у нас хіба що у великі релігійні свята приходять до храмів. Крім того, величина будинків у деяких селах стала для мене приємним культурним шоком. І ще більшим те, що живуть у тих хоромах звичайні люди, а не політики чи олігархи. А ще закарпатські господині навчили мене багато цікавого, і це – не тільки приготування домашньої смакоти, але й власне ведення справ, догляд за городом, консервація», – зізналася Тамара Колісниченко «Карпатському об’єктиву».

Але враження від новизни швидко пройшли, жінка призвичаїлася до нових реалій і повернулася тривожність щодо того, як там вдома, чи живі знайомі, родичі, сусіди.

«Не знаходила собі місця. Відчувала, що починаю їхати з глузду. Не заспокоювало ніщо. Розслабитися не допомагала навіть фантастична природа. Час від часу ми кудись виїжджали, відпочивали, але я постійно була напруженою, знервованою. Кілька разів ходила до психолога, але не можу сказати, що це мені сильно допомогло. Не могла відкритися, не могла впоратися з важкими спогадами та думками, які роїлися біля мене, наче мухи», – зізналася вона.

Полегшення прийшло несподівано. Більше того – звідти, звідки ніхто не чекав.

«До сусідки у гості завітала дуже приємна жіночка з Хустщини. Це було якесь свято і мене запросили також. Вишківчанка пані Єва  була настільки приємною, відкритою та позитивною, що ми розговорилися, як справжні давні подруги. Вона сказала, що її особисто заспокоює плетіння з соломи та з кукурудзи. Свого часу вона також пройшла через різні випробування долі і пережила непрості часи. Це стосується і сімейних справ, і роботи, і взаємин зі знайомими. Вона погодилася навчити мене виготовляти з натуральних матеріалів різні сувеніри. Виявляється, у них у селищі на цьому знається багато людей і там традиційним ремеслом є плетіння з кукурудзяного листя, яке, щоправда, останнім часом не надто хоче продовжувати молодь», – наголосила пані Тамара.

Відтак через кілька годин нові знайомі спільно створили перший виріб – солом’яного бичка.

«Він був досить кумедним, не дуже схожим на казкового,  бо мої руки ще не дуже слухалися, постійно тремтіли, але я пишалася собою, що змогла, що впоралася. Справді, це заняття мене відволікало від усього. Я не була збудженою, стурбованою, навпаки – розслабилася і з головою поринула у роботу. Над бичком ми працювали годин дві. Під руками не було спеціально приготовленої соломи, лише знайдене у полі якесь бадилля, качани та листя з кукурудзи й усілякі гілочки. Скріплювали ми між собою це все за допомогою гарячого клею та дротиків. Як би там не було, але мені сподобалася і я отримала цінні рекомендації на майбутнє про те, як підбирати матеріали, як готувати їх до роботи, як саме побудувати виробничий процес», – запевнила Тамара Колісниченко.

Над деякими виробами потрібно працювати й по декілька тижнів

Поступово роботи пані Тамари ставали все більш досконалими і акуратними, вона ж сама почувалася все краще і краще.

«Я зрозуміла, що такі сувеніри можна робити й для туристів. На жаль, їх зараз дуже мало. Але коли після війни повернуся додому, буду точно робити їх на замовлення. Робота не потребує великих часових затрат. Цим можна займатися вечорами. Та й загалом плетіння з пшениці, кукурудзи, різних трав є нашим українським ремеслом, яке потрібно відроджувати. Єдине, що буває важко, роздобути матеріал, але вже знайшла декілька варіантів. Технік є багато. Останнім часом вивчаю їх у Інтернеті і відкриваю для себе багато нового», – стверджує жінка.

Загалом, за її словами. Одну нескладну роботу можна зробити за декілька годин.

«Аби солома стала слухняною, її потрібно замочити, потім, коли висохне, вона набуде нової форми. Для зміцнення можна це покрити аніліновим барвником, призначеним для вовни або лаком. Особливих інструментів для плетіння не потрібно, як і якось обладнаного робочого місця. Цим можна займатися за столом, на дивані, на підлозі. Під руками повинні бути ножиці, нитки, дріт та клей. Для вирівнювання плоских виробів ще потрібен прес, яким може слугувати звичайна книга або качалка. У одній із обраних технік можна не лише тварин виготовляти, але й плести сумки, підставки для фруктів чи цукерок, навіть кошики для білизни. Але з габаритними предметами інтер’єру  доведеться попрацювати декілька тижнів. А простенький виріб можна виготовити за 2-3 години. Є фігурки, які доводиться плести на каркасі, але більшість можна робити прямо на колінах!», – переконує херсончанка.

Жінка впевнена, що ручна робота не просто відволікає від сумних роздумів, але й зцілює душу.

«Моя основна діяльність пов’язана з постійним спілкуванням, розширенням клієнтської мережі. Деколи бувають складні ситуації і хочеться просто мовчати, ні з ким не говорити, побути наодинці. Тож саме плетіння з соломи дає таку можливість. Думки спрямовуються в інше русло, відкривається простір для польотів фантазії і просто коли виходить те, що людина бачить в уяві, це окриляє. Останнім часом мій психоемоційний стан відновився і я стала зовсім іншою», – наголошує вона.

 У планах пані Тамари ще навчитися плести з лози, але поки що вона просто хоче вдосконалювати майстерність у тому, чим займається наразі.

«Я бачила меблі з лози і мені дуже хочеться виплести собі крісло-качалку. Закарпатці – неймовірно талановиті люди і тут можна знайти багато ідей для творчості. Надихають практично всі, із ким зводить доля. Я не художниця, але тут вперше спробувала навіть картину з соломи створити. Мотивував сусід, який викладає цілі полотна з річкових каменів. Потім фарбує їх і виходить справжня натуральна мозаїка», – зізнається жінка.

Тамара Колісниченко пишається, що її солом’яні сувеніри є не тільки у неї вдома на поличці, але і в інших людей.

«Деякі роботи я вже встигла подарувати друзям. Якщо людині щось дуже сподобалося, можу щиро віддати, бо знаю, що для себе змайструю щось нове. Наприклад, відправила подрузі у Іспанію ляльку-оберіг, бо вона дуже хотіла мати щось на згадку про Україну. Донька сусідки повезла у Чехію  в подарунок солом’яного ведмедика, одна знайома випросила собі оленя,  який поїхав до Угорщини, а маленькій дівчинці з Чернігова, яка виїжджала з мамою до Словаччини і проїздом була на Закарпатті, подарувала янголятко. Це – ті вироби, які відправилися за кордон. А в межах області, наприклад, сувеніри від мене мають досить багато людей», – розповідає  пані Тамара.

Загалом працювати з підручними природними матеріалами, на думку жінки, дуже корисно, адже таке заняття повертає нас до того середовища, із якого ми всі родом.

Марина АЛДОН