«Коли вибиваєш окупантів зі своєї землі, це додає сил». Закарпатський нацгвардієць згадує бої за Київщину

Одразу після отримання освіти, Михайло Шинкаренко прийшов у центр комплектування і попросився на строкову службу в Нацгвардію. Каже, що ухилятися не збирався, хотів скоріше відслужити і починати доросле цивільне життя. До одного з підрозділів оперативного призначення потрапив восени 2021 року. Вже за кілька місяців юнак опиниться на війні і звільнятиме рідну Київську область від російських загарбників.

«Для нас все почалося 24 лютого. Я тоді був в черговому підрозділі. Рано вранці по тривозі підняли всю частину. Отримали зброю, боєприпаси, екіпірувалися і зайняли позиції. Була інформація, що можлива висадка ворожого повітряного десанту. І наша задача була знищити його. Але росіяни не долетіли. Потім поступив наказ висуватися. Ми знали, що будемо виїжджати 26 лютого. Було два варіанти: Одеська область чи Київська. Я дуже зрадів, коли дізнався, що будемо їхати у бік столиці. Адже це мої рідні місця. Я ж сам з Київщини. Звісно, що мотивація була дуже сильна. Коли вибиваєш окупантів зі своєї землі, це додає сил», – згадує Михайло.

Дорога була нелегкою, каже нацгвардієць. В одному вантажному автомобілі їхало більше десятка людей зі зброєю. А це автоматичні станкові гранатомети, станки до них і боєкомплект.

«Це був КрАЗ з броньованою капсулою. Їхали без світла, бо в небі були російські літаки. І от нам повідомляють по радіостанції, що в наш бік летять ворожі «сушки». Я і не знав, що з тої капсули можна настільки швидко вистрибувати, – жартує Михайло, – але нічого – доїхали, зайняли оборону, окопалися. Того ж дня над нашими позиціями почався повітряний бій. Тоді вже зрозуміли, що потрапили на війну. Наш пілот переміг, і ворожий винищувач впав десь у полі. Але довго радіти нам не довелось. По нас почала працювати ворожа артилерія. Але ми вистояли», – розказує нацгвардієць.

Навпроти позицій підрозділу Михайла були загони «кадирівців». Юнак каже, що в соцмережах вони виглядають потужно і воюють вдало, але на практиці нічим, окрім крадіжки унітазів, ті «кадирівці» не займались.

«Ближніх боїв особисто у мене не було. Я входив в розрахунок АГС (автоматичний станковий гранатомет), наші дистанції дуже рідко дозволяють бачити ворога близько. Стріляли по навісній траєкторії, засипали їх гранатами зверху. Хоча і вони теж нам насипали чимало. Пам’ятаю, як одного разу ми були в одному будинку, і почали прилітати міни. Били прицільно по нас, думав, що вже час прощатися з життям. Але ми не тільки вистояли, а і витіснили окупантів за Житомирську трасу, а згодом спільно з підрозділами ЗСУ вигнали їх з Київщини. Коли ми заходили у звільнені міста і села, люди нас зустрічали, як визволителів. Бо росіяни знищували буквально все на своєму шляху. Будівлі були розбиті, магазини пограбовані, скільки мирних людей вони вбили! Неможливо передати словами це лихо. Якби їх не зупинили, то таке було б по всій країні. Тоді загарбники добре отримали по зубах від нашого війська. Вже коли вийшли на Державний кордон України, я наважився подзвонити батькам. До того вони думали, що ми стоїмо десь у лісі і там щось охороняємо, а насправді ми разом з іншими підрозділами звільняли і зачищали Київщину від окупантів».

Участь у бойових діях не пройшла для хлопця без сліду. Ще довгий час приходив до тями, лякався гучних звуків, шуму літаків і гелікоптерів. Втім зміг адаптуватися. Зараз Михайло Шинкаренко служить на Закарпатті. Тут він разом з бойовими побратимами охороняє громадський порядок на вулицях міст та важливі державні об’єкти регіону, бере участь у спільних спецопераціях з іншими силовими правоохоронними структурами. Каже, що минулого року разом з друзями зробили одну важливу частину роботи, а сьогодні роблять іншу – забезпечують громадський порядок та безпеку громадян України.