Вимушені переселенці, для яких побудували модульні будинки у Мукачеві, поділились своїми історіями

У Мукачеві 40 вимушених переселенців отримали ключі від своїх нових тимчасових домівок на території Мукачівського професійного аграрного ліцею імені Михайла Данканича. Здебільшого це родини з Харкова, Миколаєва та Запоріжжя, житло який зруйноване повністю, або не придатне для життя. Також до модульних будинків заїхали багатодітні родини, або сімї де є малолітні діти.

У родині Гудименків з Харкова троє дітей: Каміла, Тимур та Софія. Найменша народилася вже у Мукачеві. Сімя освоює нову оселю і радіє можливості мати дах над головою. Бо більше року вони жили, де прийдеться, у школах, ліцеях, гуртожитках.

«Останнє наше місце проживання – гуртожиток. Ми звісно і тому були раді, бо головне ж мати де поспати, помитись, приготувати їжу. Так приємно, що ми потрапили до списку тих, хто оселиться в цих будиночках. Наші діти вже ходять тут до школи і садочка», – розповідає Вікторія Гудименко.

Надія з маленьким Тимуром також радіють новій оселі. Розповідає,що переїхали з Кривого Рогу на Закарпаття, бо чоловік дуже за них переживав. Так як сам військовий і вдома майже не буває, попросив рідних не залишатись у місті і поїхати подалі. Жінка, хоч і послухалась та дуже переживає за рідних, які там залишились.

«Моя мама залишилась у Кривому розі. От на днях близько біля її будинку був приліт. Менше кілометра, по нашій вулиці. Тут дитина в садочок ходить, вдома нема садочку. В який ми почали ходити, то там нема бомбосховищ. Ризикувати життям дитина я не хочу», – ділиться Надія.

У пані Валентини зокупованого Мелітополя Запорізької області чоловік також військовий. Ще 4 березні 2022 року він привіз свою родину на Закарпаття та повернувся на військову службу. З двома підлітками 14–ти та 15- ти років жінка намагається облаштувати свій новий побут. Про рідний дім та місто згадує постійно, каже рідним, що там лишилися, жити ще важче.

«У Мелітополі знаємо точно, що вікна побиті у нашому будинку і забору немає. У чоловіка брат з жінкою знаходяться в окупації і вони приглядають за нашим домом. Поселили туди людей, аби росіяни не його зайняли. Бо вони заходять в усі будинки, оселяються там. Взагалі важко там зараз жити, вони змушують брати російські паспорти. Без нього з міста не вийдеш. Відбирають бізнес, або змушують платити за дозвіл його вести. Намагаємося рідним допомагати. Нам допомагають, ми шукаємо варіанти,як передати їм хоча б щось. Заробітки там дуже маленькі, а ціни вдвічі більше за наші. Людям там дуже важко, хто не мав можливості виїхати», – каже Валентина.

Будівництво модульного містечка тривало пів року. Підрядники – релоковане підприємство з Києва, а от меблі надав місцевий підприємець з Рахівського району. Профінансувала проект Чеська Республіка, зокрема — благодійний фонд «Карітас Чеської Республіки», за підтримки Закарпатської обласної ради.

«Ми співпрацюємо з Україною вже близько 10 років. Ми вже робили спільні проекти по реконструкції навчальних закладів, медичних обєктів. Та ми знаємо, що дуже багато біженців зараз знаходяться на Закарпатті, тому профінансували і зведення цього модульного містечка. Наша мета – покращити умови проживання родин з дітьми та тих, кому зовсім нема куди повертатися», – зазначив представник чеської делегації Мартін Нетоліцький.

У кожному будиночку є по дві житлові кімнати, кухня і санвузол, передбачені системи обігріву, приміщення утеплені за сучасними технологіями та стандартами. Підведені необхідні комунікації: водопостачання, водовідведення й електропостачання. Тут родини зможуть жити до нашої перемоги і ще два роки після завершення війни.

Ірина ГРАБКО