Чому закарпатці завалюють річки сміттям

Нарешті весна взяла своє і закарпатці дочекалися потепління. Із теплом разом приходять і вихідні, і бажання час від часу хоч трохи побувати на природі, адже в холодну пору року вибиратися кудись далеко від домівки немає особливого бажання.

Утім споглядання прекрасного швидко затьмарюють страшні картини розкиданого біля берегів мотлоху. Деколи сміття вивезено навіть у целофанових пакетах, а у самих водоймах плаває чимало пластику. Чому ж наші краяни так по-хамськи ставляться до довкілля? Чому забруднюють раніше чисті і багаті на рибу річки? Чому до свідомості людей не доходить, що будь-який мотлох, будь-які побутові чи господарські відходи вбивають рослинність та тваринний світ Карпат? «Карпатський об’єктив» шукав відповіді на ці питання.

Звалища біля води

На одні з вихідних разом із родиною довелося побувати на березі гордості Закарпаття – швидкоплинної річки Тиси у Хусті. Вибиралися туди сплановано, аби не просто подихати свіжим повітрям та насолодитися шумом води, а помилуватися довколишніми красотами, пофотографувати пейзажі. Тож відправилися на пошуки гарних місць, а натрапили… на звалища.

У Хусті, незважаючи на те, що є централізоване звалище, вздовж річок багато сміттєвих кучугур. Дорогою до води видно сліди підводи, тож очевидно, що хтось вивозить сюди непотріб конями. Також у вологому ґрунті помітні сліди шин, що свідчить про те, що везуть сміття до річки й на автомобілях.

Зустрічаємо сімейну пару, яка вигулює собаку. Із ними маленька дівчинка років 5. Дитина питає у мами, чи «Аве» забирає сміття і звідси. Жінка кілька секунд мовчить…. Очевидно, збирається думками. Батько не витримує і закипає одразу.

«Не забирає, доню! То свині сюди понаносили!» – нервово каже він.

Жінка трохи спокійнішим голосом намагається пояснити дитині, що мова йде не про тварин, а про людей, які поводяться гірше за чотирилапих.

«Розумієш, Софійко. Декого не навчили, що смітити не можна. Ти ніколи так не роби! У нас рано чи пізно будуть штрафувати за залишене сміття не у спеціальних місцях», – каже вона.

Знайомимося з сімейством. Молодицю звати Світлана Ковальчук. Вона – переселенка з Харківщини. Від закарпатської природи у захваті, а от від засмічень – у щоці.

«Ми гуляли тут у березні, правда, без дочки, з чоловіком… і навіть трупи собак та кішок бачили. Це – немислимо! Так не повинно бути! Треба якісь закони відповідні приймати, бо занедбають усе довкола!», – емоційно ділиться думками вона.

Дмитро, голова родини, також вставляє своїх «п’ять копійок».

«Не розумію, як можна так варварськи ставитися до довкілля. Така ситуація не лише на Закарпатті, повірте. Але в Європі за таке суворо карають. Ми тягнемось до ЄС, тож і жити теж потрібно відповідно. Пластик, целофан категорично потрібно заборонити викидати аби де. А для померлих тварин мають бути відповідні кладовища!», – стверджує чоловік.

Біля Тиси знайомимося ще з однією жінкою. Вона хустянка – Марія Попович.

«Колись у місті на берегах річок волонтери влаштовували толоки, прибирали. Був такий активіст Іван Куделя. Він багато корисного зробив. Але, на жаль, після того, як його не стало, цим зайнятись немає кому. Є поодинокі волонтери, але масових прибирань немає… У місті є централізоване вивезення сміття, тому не розумію, як можна вивозити відходи до води. Чиновники, депутати йдуть прибирати лише перед виборами, піднімуть один папірець, сфотографуються і підуть…. Це – вже загальновідомий факт. Але ж люди… їм самим тут жити! Для чого смітити?! Не можу зрозуміти!», – наголосила жінка.

Справді, чого тільки немає біля річки. І старе взуття, і шини, і якісь залізяки, і скляні та ПЕТ-плянки, і посуд, і стара цегла, і якісь бідони… і маса іншого різного мотлоху…

Чим небезпечний пластик і як вирішити проблему

Про те, що сміття шкодить природі, а пластик отруює воду – знають усі. Тим не менше, закарпатці продовжують губити довкілля.

«Пластикова тара – це механічне забруднення для водойм і вона є неприпустимою для річок! На жаль, останнім часом пластик заполонив планету. А шкодить він усім живим організмам! Від нього страждають і мешканці водойм, які просто задихаються, і риби, і птахи. Непоодинокими є випадки, коли тваринка у пошуках їжі забиває мордочку у пластикову тару і потім гине, бо не може звільнитися. Якось навіть відео бачила, як пташка годує малят шматками пластику, бо думає, що то їжа і ті пташенятка від такого «корму» гинуть. Крім того, цей матеріал виділяє у воду небезпечні речовини. Він шкодить не лише ґрунту! Це підтверджується багатьма дослідженнями вчених. Насправді пластик – це дуже серйозна загроза для природи!», – каже «Карпатському об’єктиву» екологиня з Ужгорода Оксана Станкевич-Волосянчук.

За словами науковиці, найбільша проблема в тому, що чиновники не приділяють належної уваги просвітницькій роботі з населенням. І, як бачимо, така проблема є не лише в селах, де немає централізованого вивезення сміття, а навіть у містах.

Екоактивістка Марта Майор із Мукачева переконана, що потрібні як спільні толоки, аби очистити від непотребу захаращені ділянки, так і штрафи та залучення сміттярів до громадських робіт із прибирання територій.

«Не можна вивезти сміття так, щоб цього ніхто не побачив. Тож логічно, що сміттярів можна і потрібно ловити та карати, – ділиться думками вона з «Карпатським об’єктивом». – У нас ловили самі люди і змушувати прибирати. Це – законно. Ніхто нікого не б’є, не знущається, але за свої дії потрібно відповідати. На жаль, проблема актуальна для всієї області. Тож були б корисними різні сімейні екоакції, толоки із залученням дітей, аби виховати молодь свідомою. Штрафувати також варто, але для цього мають бути відповідні спеціалісти, які працюватимуть із порушниками. Суми теж повинні бути серйозними, аби наступного разу людина десять разів подумала, смітити чи ні… Але, гадаю, найбільш ефективним способом було б цих сміттярів залучати до громадських робіт із прибирання як довкілля, так і власних населених пунктів. Тільки так люди навчаться цінувати чистоту і порядок!».

Хустянка Олена Чоповдя щороку з родиною та друзями іде прибирати сміття на природу. Такі кроки зі свого боку не вважає чимось особливим і переконує, що намагається залучати до роботи друзів, але охочих небагато.

«Ми виїжджаємо з кількома друзями з сім’ями на природу. Збираємо непотріб, складаємо в багажники і вивозимо на звалище, попередньо домовившись. Це для нас і відпочинок, і цікаве проведення часу, і урок для дітей. Зараз починається сезон пікніків і наші земляки знову почнуть «вилазки» до річок, де залишатимуть після себе сміттєві кучугури. Смітників біля води немає, додому пляшки після себе забирають не всі… от і знову матимемо далеко не райдужну картину. Що з цим робити? Не знаю. Принаймні можна б встановити якісь контейнери, найняти кількох людей, щоб вони патрулювали узбережжя. Якщо нічого не робити, ситуація точно не покращиться. Люди мають знати, що після себе місце потрібно залишати чистим, навіть не для інших, а для себе, адже колись сюди захочеться повернутися знову… а серед бруду сидіти ніхто не прагне», – запевняє вона.

При бажанні, звісно, вирішити питання засмічення довкілля можна. Великих фінансових ресурсів це не потребує. Але в той же час кожен має свідомо розуміти, що залишати по собі бруд – це плювати у власну тарілку. Адже потім жити в цьому доведеться як самим, так і нашим дітям… А перед гостями нашого краю, які хочуть помилуватися мальовничими карпатськими краєвидами навіть соромно за те, що наші земляки не вміють цінувати той великий дар, отриманий від Бога – розкішну природу, гірські ріки та чарівні ліси…

Марина АЛДОН