«В Україні наступить мир, а історії про героїв не закінчаться». Майор Нацгвардії про участь в АТО і повернення з-за кордону заради перемоги

Сепаратистські рухи 2014 року стали предтечею великої загарбницької війни росії проти України. Їхній план розколоти нашу державу провалився. Військовослужбовці Збройних Сил, Нацгвардії, добровольчі підрозділи дали гідну відсіч і були за крок від остаточного звільнення Донеччини і Луганщини від бандитів.

Однак неприкрите вторгнення росіян в серпні 2014 не дало це зробити і спричинило жахливу «Іловайську трагедію», навіки покривши російську армію ганьбою. Серед тисяч нацгвардійців, які виконували різноманітні завдання, був старший лейтенант Олександр Кручко. Військовий психолог неодноразово мав відрядження в зону проведення АТО, і погодився поділитись деякими спогадами. Перша ротація почалась влітку 2014 року. Тоді, після звільнення Слов’янська і Краматорська, здавалося, що все закінчиться дуже швидко, але виявилось, що у долі були інші плани.

– Ви розуміли, що відбувалось на Сході України?

Ми розуміли лише в теорії. Але на практиці, звісно, що такого досвіду ні в кого з нас не було. В той час інформація не розповсюджувалась з такою швидкістю і в такій кількості, як зараз. Були соціальні мережі, але не в такій кількості, як зараз. Та й таких інформаційних форм, як зараз, теж не було. Була електронна карта АТО, яка змінювалася по мірі того, як наші війська просувалися по території. У мене був звичайний кнопковий телефон. Тобто всю інформацію, що я мав, я отримував від розповідей моїх знайомих. Картина виглядала так, що наші Збройні Сили, Нацгвардія, інші добровольчі підрозділи ведуть боротьбу з озброєними сепаратистами.

– У зв’язку з цим був страх?

Звісно, що страшно було. У здорової людини має бути присутній страх. Це нормально. Якщо страху немає, то, значить, з людиною щось не так. Але то був страх не перед ворогом.

– Багато тоді казали, що це не антитерористична операція, а справжня війна. Це дійсно було так?

Моя перша ротація почалась в липні 2014 року. І тоді це все ще нагадувало антитерористичну операцію. Так, авіація, артилерія і танки використовувались, але далеко не в таких масштабах, як зараз. Все ж таки те, з чим я особисто стикався, на перших етапах скоріше було схоже саме на АТО. В той час фронт швидко рухався, не було якихось позиційних боїв. Тому артилерія використовувалась далеко не так активно, як зараз. У підрозділів ЗСУ, звісно, була і важка техніка, але ні Нацгвардія, ні добровольці не мали нічого потужнішого за БТР. Та й в сепаратистів не було на озброєнні такої кількості техніки, яку вони отримали згодом у росіян. Але все це дуже швидко змінилося.

– В яких умовах проходило ваше перше відрядження в зону АТО? Де ви жили, які завдання виконували?

Спочатку ми дислокувались між Ізюмом і Слов’янськом. Звідти ми відправлялись на службу на так звані «секрети» – це такі замасковані спостережні пункти. Ми зайняли певні висоти, і звідти спостерігали за основними шляхами і об’єктами. І зброя, пам’ятаю, така цікава була АКН. Це автомат Калашникова с прицілом нічного бачення. Тобто, окрім зброї і набоїв, у мене ще був величезний короб з цим приладом і батареями. Приціл той був чималенький, ще й батареї розміром з кулак. І важило все це понад 8 кілограмів. Згодом я модернізував це диво – приєднав проводами сучасні компактніші і легші батареї, але все працювало. Навіть видно було силуети людей. Звісно, що зараз подібні прилади набагато якісніші, але тоді іншого нічого в нас не було. І от з цією зброєю я і охороняв місце нашої дислокації. А оскільки за мною був закріплений прилад для стрільби вночі, то і чергування були переважно нічні.

– Пам’ятаєте Слов’янськ? Що там відбувалось влітку 2014 року?

В Слов’янськ ми потрапили вже після звільнення. Чергували на колишньому стаціонарному посту ДАІ. Там і жили в якійсь будівлі. У нас там був блок-пост, і ми перевіряли транспортні засоби, водіїв і пасажирів. Нам тоді всі здавалися підозрілими, бо багатьом тоді здавалося, що зараз це цивільний законослухняний громадянин, а вночі він може дістати автомат, і влаштувати якусь провокацію. Тобто доводилося постійно бути напоготові.

– І ці застереження виправдались? Чи все ж таки ви даремно хвилювались? Чи змінилось ваше ставлення до місцевих?

Була одна ситуація, коли я дуже здивувався. Це вже було взимку 2015 року, я зайшов до одного магазину, був у військовій формі, а продавщиця мене питає: «Ви наші?» Я уточнив: «Наші – це хто для вас?». Вона відповіла: «Україна». І я тоді замислився, як же так, вже півроку, як ми звільнили ці території, а люди ще припускаються думки, що ми можемо залишити це знову сепаратистам.

– До речі, а як складались відносини з місцевими? Чи дійсно там всі хотіли до росії?

Я не думаю, що там якась група людей взагалі хотіла до росії. Зрозуміло, що регіон був переважно російськомовним. Але більшість людей там не до росії хотіли. Вони в більшості просто не розуміли, що саме відбулося в Україні. Я маю на увазі Революцію Гідності. Бо російські телеканали, які вільно тоді транслювали свої програми, доносили викривлену інформацію. Їм нав’язали думку.

– Чи важко було адаптуватись після ротації у мирному житті? Чи подорослішали?

Я повертався десь у серпні чи у вересні. Бо були певні мобілізаційні заходи, і я мав цим займатись. Так ось, коли я повернувся, мені було дивно дивитись на мирне життя. Тобто були такі думки, мовляв як люди можуть жити так, ніби нічого не відбувається в країні, ніби не захопили наш Крим, ніби немає війни на Донбасі, ніби не стався Іловайськ? І ще довго придивлявся до людей, шукав в них небезпеку, реагував на кожен шум чи звук сирен швидкої, наприклад. І ловив себе на думці, мовляв, «Заспокойся! Ротація пройшла, тут не треба чекати небезпеку від кожного другого». Ось так знову звикав до мирного життя. Хоча, це, напевно нормально, що чим далі людина від епіцентру війни, тим менше вона цю війну відчуває у повсякденному житті. А щодо змін в самому собі, то – так, я подорослішав. Виїжджав – мені біло 23 роки, а повернувся – вже 24 (жартує – авт.). День народження там в АТО і відзначив.

– Що для Вас змінив Іловайськ? Бо багатьом здавалося, що ось-ось все завершиться, але сталася трагедія.

Особисто мені теж так здавалося. Звісно, що я не володів всією інформацією, але ж всі бачили просування наших сил, ми розуміли, який задум у командування. Тобто все дійсно йшло до повного звільнення Донецької і Луганської областей. Але одного разу я почув по радіостанції, що є інформація, поки що недостовірна на той момент, що з боку росії на територію України заїжджає колона бронетехніки. І це докорінно все змінило. Якщо раніше могло здаватись, що події на Сході – це сепаратизм, але після Іловайська все стало на свої місця. Вже стало цілком очевидно, що росія не просто дотична до цього сепаратистського руху, а вона все це очолює і керує цим! І саме тоді безповоротно стало зрозуміло, що росія, як держава, наш ворог, який хочу тільки знищення нашої країни.

– Друге відрядження було складнішим?

Так, друга ротація було складнішою. Я виїхав на ротацію 3 січня. І та зима була тяжкою. Я виконував завдання в Мар’їнці. А це місто було буквально на передовій. Там кожен день міг бути останнім: були постійні артилерійські обстріли, сепаратисти намагались штурмувати місто. Але їм це не вдалося. Доводилось співпрацювати з нашими прикордонниками на контрольних пунктах в’їзду-виїзду. Кого там тільки не ловили: і сепаратистів, і, так званих, поліцейських, «народних республік», і вибухівку, яку намагались провезти на підконтрольну територію. Там, до речі і сталась подія, яку я найчастіше згадую. Почався обстріл. Прикордонники закрили КПВВ, всі почали бігти в укриття, і тут під’їхав пасажирський автобус з людьми. Він теж потрапив під обстріл. Там були поранені. Їм потрібна була допомога. Я показав водію безпечне місце і дуже повільно, немов на прогулянці в центрі Львова, почав прогулюватись в укриття, а поруч рвалися снаряди. Мій друг тоді кричав на мене, щоб я рухався, а у мене була тільки одна думка, не те, щоб «будь, що буде» – ні. Я йшов і думав, що я просто не боюся. Що мені вже набридло боятися усього цього. Добре, що тоді в той КПВВ нічого не прилетіло.

– Чи важко було військовому психологу там?

Після служби в Мар’їнці я переїхав у Сєверодонецьк. Туди привозили хлопців з Дебальцевого. І їм потрібна була моя допомога. Це було нелегко. Люди були в тяжкому психологічному стані, вони пережили сильний стрес, вийшли з оточення, дехто втратив друзів, хтось пройшов через російський полон. Тому довелося чимало попрацювати з людьми, щоб відновити їхній психологічний стан.

– Ви звільнились з армії, але знову повернулись. Чому?

Мій контракт закінчився у 2021 році. Я вирішив докорінно змінити життя, перебрався з родиною в іншу країну. Саме в день повномасштабного вторгнення, ми були в України, але мали ось-ось знову виїжджати. Поки кордон був відкритий, я вивіз родину в іншу країну, а сам вирішив стати волонтером і постачати наші армії необхідні речі. В один з днів я був на центральній площі міста, там зібрався величезний мітинг на підтримку України. Тисячі людей прийшли с лозунгами і плакатами. І тут я уявив на мить, як я – український офіцер – в час, коли на мою країну напала ворожа армія, стою посеред європейського міста з табличкою на підтримку України. Я тут же повернувся додому, сказав дружині, що маю повертатись і захищати Батьківщину. Звісно, що таке рішення не було легким, але іншого бути не могло. Тому повернувшись, взяв «тривожну валізу» і прибув в частину, де раніше проходив службу.

– Чим закінчиться ця історія?

Яка історія? Про АТО і героїчний спротив українців? Я думаю, що вона не завершиться, бо історії про героїв не завершуються. Звісно, що нам вдасться здолати ворога, і в Україні наступить мир. Я впевнений, що ми це побачимо. А історії про героїв, які захищають Батьківщину будуть продовжуватись.