Престижна католицька нагорода «прописалася» на Закарпатті

Пам’ятний знак “Щит віри” вручили директору Берегівського греко-католицького колегіуму ім.Елемира Ортутая Іштвану Мароші, як гідному продовжувачеві справи священика-великомученика.

Приз присуджується релігійним особам, котрі протягом десятиліть вели безкомпромісну боротьбу з комуністичним режимом, його негативними наслідками, брехливою ідеологією і залишалися вірними своїй Церкві.

Елемир Ортутай, який народився у Драгові Хустського району, якраз був тією людиною, що безкомпромісно розвінчувала більшовицькі ідеали та догми, пропагуючи при цьому невмиручі християнські цінності. Після закінчення у 1936 році гімназії в Берегові, піщов шляхом батька, який був греко-католицьким священиком, і почав вивчати теологію в Ужгороді, чеському Оломовці, Будапешті. У 1945-му його висвятили на священика в Ужгороді. У той час греко-католицька Церква в СРСР була заборонена. Незважаючи на це, Елемир Ортутай здійснював у підпіллі богослужіння, хрестив дітей і благословляв молоді подружжя, проваджав у останню путь вірян, відвідував хворих. Пильні чекісти постійно стежили за ним і з часом інкримінували йому розповсюдження “хортівських закликів” і “замах на державу.” За основу взяли щоденні молитви, які священик проводив серед скаутів краю, очільником яких був обраний. У 1949 році його заарештували.

– Ви проводили молебні 6 грудня, 30 січня і вже не пам’ятаю якого квітня?, – запитав у священика на судовому засіданні прокурор.

– Так,- відповів Елемир Ортутай, адже робив це кожного дня.

– От бачите,- зрадів обвинувач,- значить, пропагував антидержавні заклики у дні народження Гітлера, Хорті та в час відсторонення старого устрою.

І священика засудили на 25 років концентраційних таборів суворого режиму. Спочатку працював під землею в каменоломнях, потім із-за хвороби його перевели на зовнішні будівельні роботи. Звільнився у 1956-му, після смерті Сталіна. Але виконувати церковні обов’язки йому не дозволили. Тому майже 17 років трудився на кахельному заводі, потім ще два – комірником. Проте, продовжував служити нелегально. У 1989-му його поновили в правах і він зміг знову офіційно працювати священиком.

У 1993 році видав книгу спогадів “Сонце завтра знову зійде”. Помер у 81-річному віці в Ужгороді (1987).

Пам’ятну нагороду в 2002 році заснували господарник, колишній депутат угорського парламенту Бейла Горват і письменник Тібор Дюркович. А виготовив її знаний скульптор, лауреат премії Кошута Іштван Модороші.

З високою відзнакою закарпатців привітав міністр з питань культури та інновацій Угорщини Янош Чак. Він зазначив, що Господь створив людину подібну на нього, щоб вона вміла розрізняти добро і зло та вибрати одне із цих понять. Отримала і свободу дій, але часом це може призвеси до створення, скажімо, нацистських чи комуністичних режимів, адже подібні прояви мають місце і в наш час. Запорука правильного вибору – це любов до ближнього, що базується на вірі та надії.

Міністр нагадав, що Елемир Ортутай служив Всевишньому в такі часи, коли Церква і прихожани жорстоко переслідувались, і не лише на Закарпатті, а у всьому Карпатському басейні.

Янош Чак процитував кілька рядків із книги “Завтра сонце знову зійде”:

“Ненависті в серці не маю ні до кого. Хто образив мене, зла на них не тримаю. Кому стала причиною сердитися моя особа, тих прошу вибачити, що не мав часу й терпіння, аби завоювати їх любов. Пам’ятаю лише добрі справи. І даю хвалу Господу, що в біді не зламався, що маю силу вірити, витримати, навіть під час безнадійної темряви.”

Іштван Мароші розповів, що очолюваний ним заклад став справжнім духовним центром закарпатських угорців. Сподіваються, що війна не знищить його. Віра, духовна сила Елемира Ортутая – особливий приклад для кожного закарпатця, кожної віруючої людини.

На церемонії вручення нагороди були присутні члени сім’ї священика, його діти й онуки.

З використанням публікації видання “Угорський кур’єр” (Magyar Kurir)

Микола ГОРВАТ