Від лейкозу закарпатку врятував брат-близнюк

Лейкоз – дуже страшний діагноз, який, на жаль, побороти вдається далеко не кожному. На подив, цим видом раку хворіють навіть діти.

Закарпатці Інні Стець діагностували рак крові у віці 5 років. Батьки були у відчаї. Вдома позитивних прогнозів не давали, тож для лікування обрали Німеччину.

Як відбувалося зцілення? Як дівчині допоміг рідний брат? І де родина взяла фантастичні гроші на операцію та реабілітацію? Про це Інна розповіла «Карпатському об’єктиву».

Родина готувалася до найгіршого

Інна народилася не одна. Вони з братом Ігорем – двійнята. Коли батько дізнався, що дружина носить під серцем не лише сина, а ще й доньку, був у шоці…. Утім саме те, що дітей з’явилося на світ двоє, стало рятівним промінчиком для всієї сім’ї уже незабаром.

«Ми з Ігорем із маленьких росли, як одне ціле. І зараз ми дуже близькі. Коли у нього труднощі, я інтуїтивно відчуваю і мчу на допомогу. Мій тато дуже хотів сина і моїй появі на світ не надто радів. Він – простий роботяга, боявся, що не зможе поставити на ноги одразу двох діток… а хлопчика вважав помічником і підпорою. Та так склалося, що мене він чомусь завжди любив більше… можливо, через те, що одного разу мало не втратив, – каже «Карпатському об’єктиву» дівчина.

Коли дітям було по 5 і вони мали піти до садочка, у дівчинки діагностували страшну недугу.

«Мама вирішила віддати нас у садок перед школою, аби ми підготувалися до навчання, звикли до дисципліни. Я завжди була більш кволою, ніж брат, швидко втомлювалася, мала дуже бліду шкіру. Та на це дорослі не звертали увагу… Думали, що це природно і я, як дівчинка, маю бути слабшою. Але мої дивні стани були сигналом про страшну хворобу. Коли ми проходили медичну комісію, виявилося, що в мене щось не так… Спочатку лікарі думали, що то анемія, але згодом з’ясувалося, що в мене лейкоз. Діагноз пролунав для батьків, як вирок. Вони готувалися до найгіршого», – пригадує Інна.

Аби пересвідчитися, що то не помилка, з дівчинкою поїхали на обстеження до Києва.

«У столиці маму не тільки не втішили, а ще більше налякали. Лейкоз підтвердився і нам заявили, що надія на одужання дуже слабка, – запевняє закарпатка. – У моєму рідному Хусті взагалі таку хворобу та ще й у дітей не лікують взагалі. У Мукачеві в обласній дитячій лікарні ми навіть не були. Мама чомусь була переконана, що лікуватися взагалі потрібно одразу мчати за кордон. Тож вона почала збирати інформацію і ми вийшли на клініку в Німеччині. Уже за кілька тижнів ми були там. Мені провели дуже багато різних обстежень і порадили найкращий варіант – трансплантацію кісткового мозку».

Мати страшенно боялася, що втратить одразу обох дітей

Великих грошей на лікування у сім’ї не було. Тож батьки Інни спочатку продали машину, потім великий двоповерховий будинок… а самі залишилися жити у маленькій хатці, яку отримали у спадок від бабусі.

«Сума, яку озвучили батькам, викликала у мами справжній шок – 250 тисяч євро. Таких коштів ми не мали…. Тому поступово почали продавати все майно. Батько день-ніч працював у Чехії, бабуся поїхала на заробітки в Італію, плюс батьки позичили у друзів майже 100 тисяч. У Німеччині обстежили всіх – і батька, і маму, і Ігоря. Найкраще на роль донора підійшов Ігор. Практично, в цьому ніхто й не сумнівався, нам про це казали від самого початку, що ідеальним донором може стати саме він. Мама страшенно боялася, що щось пройде не так і вона втратить одразу обох дітей. Дідусь не виходив із монастирів – сам молився, замовляв служби. Крім безпосередньо пересадки кісткового мозку мені робили й інші процедури, що включали імунозамісну терапію. Далі ще на мене чекала довга реабілітація», – наголошує дівчина.

Через хворобу доньки, мати дітей за кілька місяців схудла на 20 кілограмів.

«Мама зводила себе, дуже хвилювалася. Як розповіла сама уже пізніше, кілька разів навіть втрачала свідомість. Ні я, ні брат, фактично нічого не пам’ятаємо. Ігор поводився, як справжній боєць. Він навіть пишався тим, що може допомогти моєму одужанню. Він нічого не боявся, принаймні не показував. Мені ж було дуже страшно. Я думала, що помру. У моїй присутності багато говорили про рак. Там від хворого ніколи нічого не приховували. За час перебування у медичному центрі я досить непогано вивчила німецьку і розуміла все, що розмовляли між собою лікарі. Вони насправді давали позитивні прогнози і переконували, що все неодмінно мине, що я ходитиму до школи, бігатиму на вулиці і в моєму житті все буде гаразд. Взагалі зі мною поводилися дуже добре. Багато маніпуляцій робили у формі гри, аби я не лякалася», – стверджує дівчина.

Невдовзі Інну відправили додому, але періодично вона мала приїздити в Німеччину на обстеження.

«Перед пересадкою мені вставили спеціальний катетер на периферичну вену. Від Ігоря забір матеріалу нагадував звичайну здачу крові. Кістковий мозок брали спеціальною голкою. Проводилося це під загальним знеболенням. Вводили матеріал мені як крапельницю. Період приживлення займає досить багато часу. Я мала знаходитися у стерильній палаті під постійним наглядом. Це – така собі барокамера… тільки велика. Зараз у Німеччині великою популярністю користується трансплантація зі стовбурних клітин. Для цього батьки зберігають пуповину новонароджених. Я теж, коли стану мамою, планую зберігати пуповину. Вона може не раз рятувати людині життя. Знаю, що наразі в Україні пересадка як стовбурових клітин, так і кісткового мозку проводиться на високому рівні і коштує дешевше, ніж у Німеччині. Утім більше, ніж 20 років тому моя мама вибрала найбільш надійний на той час варіант мого лікування. У нас такі процедури тільки зароджувалися і не було гарантії, що я б одужала. Тож після пересадки я ще на обстеження і консультації 5 разів їздила до Гамбурга. На щастя, швидко одужувала і самопочуття ставало дедалі кращим і кращим», – зізнається Інна.

Про те, через що пройшла дівчина, ніхто з чужих навіть не здогадувався

Зараз Інна та Ігор уже дорослі. Вони закінчили школу, здобули вищу освіту і працюють у одній сфері.

«Часто брат жартує, що він мене за ноги витягнув із того світу. Я не ображаюся, бо це – правда. І ще я дуже вдячна своїй родині, що знайшла кошти на моє лікування. Щоб повернути борги, батько та бабуся ще 5 років працювали на чужині, – наголошує вона. – Згодом наше життя нагодилося. Батько побудував нову хату, обладнав її. Купив машину і наше життя увійшло в попереднє русло. Ніхто жодного разу мені не пригадав, якою ціною далося моє зцілення. У школі навіть ніхто не знав, які випробування малою довелося подолати. Я росла, як звичайна дитина і справді… бігала, стрибала, насолоджувалася кожним днем і старалася не пригадувати те, через що випало на долю прийти».

Дівчина дуже радіє, що її хвороба залишилася у далекому минулому.

«Я вмію цінувати життя. Точніше, не я, а ми обоє з братом. Ми в 5 років зрозуміли, що то бути на межі… Дуже любимо один одного з Ігорем. Ми не лише двійнята, але в нас тепер один кістковий мозок, – посміхається закарпатка. – Тобто, маємо спільну кров. Коли хтось із нас далеко, ми кілька разів на день пишемо і телефонуємо один одному. Він малим завжди захищав мене, зараз також зніс би хоч кому голову, якби хтось образив. Малими, коли Ігор щось наробив, я завжди брала його провину на себе… йому б дісталося, а на мене ніхто навіть не кричав. Дорослі лише просили більше такого не робити. Загалом ми завжди вміли вигороджувати іншого».

У родині крім двійнят більше дітей немає.

«Ми стараємося часто приїздити до мами з татом, адже зараз живемо та працюємо в Ужгороді. Фах із братом ми обрали один і той же, зараз спільно працюємо над відкриттям власної фірми. Поки що своїх родин не маємо, але коли вони будуть, сподіваюся, наші діти будуть так само дружити, як ми з Ігорем. Завжди буду вдячна батькам та Богу за те, що маю такого чудового братика, найкращого у світі!» – зізнається Інна Стець.

Марина АЛДОН