Ужгородка втекла від війни у Сирії і застала війну в Україні

Війна у Сирії, що почалася у 2011 році, триває донині. В Україні війна, розпочата 24 лютого, також іще далека до завершення. Ужгородці Тетяні Оразовій випало на долю відчути на собі жахіття від авіаударів у обох країнах. У Сирії вона була в січні цього року і потрапила під бомбардування російських ракет, а вже за місяць відчула смертельну небезпеку вдома… у Києві

Як же наша землячка потрапила у таку далеку східну державу і чому вона опинилася там саме в ту фатальну мить, коли з неба полетіли ракети? Яким чином опинилася у столиці під час російського нападу? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Із чоловіком познайомилася на похороні

Тетяна після навчання у Києві залишилась там працювати. Вона – косметолог. Мала приватний кабінет і постійних клієнток, добре заробляла. 12 років тому закарпатка вийшла заміж за узбека, який також мешкав у столиці.

«Карім старший за мене майже на 30 років. Ніхто не вірив у наше кохання. Він мав уже дорослих дітей (сина і доньку) і незадовго перед нашим знайомством втратив дружину. Ми познайомилися на похороні. Проводжали в останню путь чоловіка моєї подруги, із яким він співпрацював. Потім пішли в кафе пом’янути покійного і там розговорилися. Карім розповів про своє горе. Його жінка мала хворе серце, довго хворіла, але пішла з життя раптово… Я перед тим також втратила коханого. Щоправда, він не помер, а просто мене кинув… зрадив. Ми обоє почувалися спустошеними. Почали розраджувати одне одного і так «дозаспокоювали», що між нами промайнула іскра», – зізналася жінка «Карпатському об’єктиву».

Майже рік пара зустрічалася, а потім вирішила побратися.

«Нас не підтримав ніхто. Його діти були проти, думали, що я полюю за його грошима, бо він на той час був багатим, у мене ж не було нічого… Мої рідні казали, що я збожеволіла, адже нас розділяла релігія. Та нам було байдуже, бо кохали одне одного. Згодом усі змирилися, але для цього потрібно було кілька років», – запевнила вона.

Чоловік був лояльним до віросповідання закарпатки і не змушував її зрікатися власних цінностей.

«Між нами ніколи не виникали релігійні конфлікти. Кожен сповідує своє. Я православна. Карім – мусульманин. Наша спільна донька, якій зараз 10 років, сама вирішуватиме, що сповідувати, коли буде дорослою. Вона знайома з обома віруваннями і ми виховуємо її передусім порядною доброю дівчинкою, чесною і справедливою, милосердною та людяною. Це – головне», – каже Тетяна.

У Ідлібі відчули на собі російські обстріли

Як же подружжя потрапило до Сирії і яким чином там опинилося під обстрілами?

«Чоловік має бізнес у сфері нерухомості. У нього у різних країнах Азії є партнери. Нам потрібно було виїхати у справах. Фактично хотів він летіти сам, але я давно мріяла побачити Дамаск. Це – біблійне місто, яке згадується у писаннях багатьох релігій, не лише у християнстві. Його називають колискою цивілізації. Вважається, що саме в ньому зародилася писемність. Кажуть, що першою спорудою, яку людина спорудила після великого потопу, була стіна в Дамаску. А ще – це батьківщина Діви Марії. Тож моя цікавість зіграла зі мною насправді злий жарт. Бо ми туди дійсно відправилися разом. Це було у грудні минулого року і на початку січня – цього. Фактично у Сирії ми провели всього декілька днів, а здавалося, що цілу вічність! Зізнаюсь, місцеве населення дуже гостинне, відкрите. Люди у переважній більшості вкрай негативно ставляться до тамтешньої влади. Але там щось вдіяти важко. То – не Україна, у Сирії жорстокі закони. Уряд співпрацює з росією, яка й допомогла авторитарному режиму втриматись у 2011 році. Саме ці люди – режим Асада… і продали нашим сусідам дрони, якими наразі бомлять українські міста. Із початку війни 6,6 мільйонів сирійців покинули рідний дім. Більше 5 мільйонів знайшли притулок у інших державах. Загалом ситуація там досі неймовірно складна», – запевняє закарпатка.

Отже, побувавши у Дамаску, родина 2 січня поїхала у Ідліб, де мала відбутися ще одна зустріч.

«Це була неділя. Російські літаки скинули бомби на водонапірну башту. Ця башта забезпечувала усе місто водою. Було пошкоджено також будинки, ферми, табори з переселенцями. Я вперше в житті пережила такий страх, який навіть не передати простими земними словами. Були людські жертви. Знаю, що загинуло 2 дітей. Скільки дорослих – мені невідомо. Були й поранені. Будинки розвалилися, мов карткові. Ніколи раніше війну на власні очі ще не бачила. На щастя, із нами все було гаразд, але я пережила страшний шок. Коли ми повернулися в Україну, просто ридала від щастя. Я дала собі слово ніколи більше не літати туди, де йде війна… Та хіба могла тоді знати, що таке жахіття чекає й на нас вдома! До речі, Ідліб росіяни атакували і пізніше, десь у березні…. Та тоді мене це вже не дуже цікавило, бо нам самим було непереливки!» – наголошує Тетяна.

Початок війни в Україні був шоком

24 лютого на нас усіх чекало велике потрясіння. У Києві в цей день люди не могли повірити в те, що сталося.

«Мене вранці розбудив чоловік і сказав: «На нас напали! Почалася війна!». Я не могла повірити вухам! У місті було багато паніки, пролунали перші вибухи. Всюди на дорогах були затори, багато хто втікав… Десь о 7 годині до нас прийшли друзі. Чоловіки всі записувалися до територіальної оборони, а жінки тікали за кордон. Карім запропонував виїхати і мені. Я не хотіла. Заради безпеки доньки ми усе ж поїхали до Ужгорода. Чоловік залишився у столиці. Він хоч і не українець по крові, але став давно уже українцем по духу і дуже любить нашу державу. Хотів і сам піти її захищати. Утім йому 64 роки і його відправили додому. Було багато молодих, хто брав до рук зброю і першим пішов проти окупантів», – розповідає Тетяна.

У рідному місті жінка теж не знаходила собі місця, було тривожно, у голові роїлися важкі думки.

«Перші два місяці взагалі я морально занепала. Було боляче бачити, як палали будинки в Києві. Мені не вірилося, що це відбувається у нас… а не десь у далекій Сирії. Війна почалася на світанку, коли ми спали… і я довго боялася засинати. Росіяни хотіли захопити Київ за кілька днів, це їм, звісно, не вдалося… але ми зараз добре знаємо, які звірства вони робили у містах, які стали щитом для столиці. Мене досі трясе, коли чую повітряну тривогу!», – наголошує вона.

В Ужгороді було спокійно, але закарпатка хвилювалася за чоловіка.

«У Каріма у Києві бізнес і він мусив залишитися. Треба було подбати про працівників. Я свій косметичний кабінет закрила і поїхала, а в нього у штаті не одна людина. Фірма працює і далі, бо економіку держави потрібно піднімати! Вперше до нас із Асмірою чоловік приїхав аж через два місяці. Тепер ми живемо у моїх батьків. Карім часто їздить туди-сюди, живе на два міста. Ми ж поки вирішили залишитись. Я навіть уже почала вести прийоми вдома. Маю перших клієнток. Потроху ми заспокоїлись і прийняли реалії, у яких мусимо жити. Звичайно, можна було поїхати за кордон, але я не хочу. Вірю, що в нас усе буде добре і наша армія виборе заслужену перемогу у цій страшній війні», – стверджує жінка.

Із родиною Каріма вона також підтримує контакти.

«В Узбекистані в чоловіка є рідна сестра. Батьки давно померли, а молодший брат загинув у минулому році через нещасний випадок. Лола кликала нас до себе, мовляв, там для дитини буде більш комфортно, та я не погодилась. Доньці дуже затишно в Ужгороді. Вона швидко знайшла нових друзів і навіть до столиці їхати не дуже хоче. Звісно, у Київ колись повертатись доведеться, але поки що рідне Закарпаття я б не проміняла ні на що. Мої батьки нарешті полюбили Каріма, зрозуміли, що я з ним щаслива, бачать, який він турботливий батько, який чудовий чоловік, як непокоїться за нашу безпеку. Їх тішить і його активна громадянська позиція, адже Карім допомагає ЗСУ, донатить кошти на необхідне для армії, приганяє автомобілі для військових. Йому більше 60 років і він може спокійно перетинати кордон. Також чоловік підтримує переселенців. Особливо у цьому плані багато працював у перші місяці від початку повномасштабного вторгнення. Я вважаю, що мені з ним дуже поталанило», – зізнається Тетяна.

Наразі жінка мріє тільки про одне, аби війна закінчилась.

«Головне, щоб запанував мир. Усе інше – справа наживна. Будемо жити, будемо відбудовувати країну, будемо творити собі краще життя. Я вірю в це! Так мусить бути!» – переконує вона.

Марина АЛДОН