Дівчину назвали на честь казкового персонажа. Переселенка розповіла, як ім’я заважало її щастю

Вона – з Харкова. Їй 46. Утім на вигляд – молода дівчина. Доглянута, усміхнена, привітна і життєрадісна. У «Карпатському об’єктиві» прочитала матеріал про дивні імена «Ім’я – як дар, чи як кара? Як закарпатці називають дітей» і вирішила поділитися своєю історією. У дитинстві їй часто перепадало, однолітки насміхалися через її доволі незвичне ймення. Ставивши дорослою, одразу змінила документи і почала нове життя. Зараз її звати Наталія Кузнєцова. Друзі називають Натою і ніхто не пам’ятає, що колись вона мала інше ім’я…

Знає 11 мов і вчить угорську та місцеву говірку

За фахом Наталія перекладачка. Чудово володіє англійською, італійською, іспанською, німецькою, французькою, польською, чеською, словацькою і навіть японською. Її рідна мова – російська, утім нею вона відмовилася говорити ще на початку війни. Наразі жінка мешкає у Виноградові і разом з дорослою 23-річною донькою працює у інтернет-компанії, займається дизайном і у вільний час волонтерить, допомагаючи таким же як вона, переселенцям.

Перше, що цікавить при спілкуванні Наталією, чому вона, знаючи досконало стільки мов, залишилася в Україні.

«Бути поліглотом – це не значить, прагнути при першій же можливості втекти з держави. Я люблю Україну і іншої Батьківщини не маю. Мені не хочеться мешкати в іншій країні. У мене три вищі освіти, тому я можу знайти гідну роботу і вдома, добре заробляти, допомагати іншим, – розповідає жінка «Карпатському об’єктиву».

У Виноградові Наталія почала вчити й угорську, адже на Закарпатті її знає багато місцевих.

«Вдома ми розмовляли до війни російською. Зараз – принципово тільки українською. Донька також добре володіє декількома мовами. Чоловік на фронті воює разом із закарпатцями, тож такі слова мені почав говорити, коли телефонує, що мушу сусідів питати, аби збагнути, про що йде мова. Потихеньку місцеву говірку опановуємо і ми з Софією. Також вчимо угорську. Скажу відверто, досить складна. І це при тому, що мені мови даються дуже легко. Але немає нічого неможливого, вірю, що скоро опануємо. Нам допомагає наша нова подруга Ільдіка. Щоправда, говорить вона дуже швидко і я три рази прошу її повторити фразу, аби добре почути звучання і запам’ятати».

На Закарпатті гарно і спокійно

Наталія також дуже вдячна закарпатцям за гостинність, адже тут вона почувається комфортно і безпечно.

«Ми спати не могли від повітряних тривог. У Харкові страшні обстріли. Там дуже небезпечно. Чоловік вирішив, що нам треба переїхати на Закарпаття. У нього тут є родичі, щоправда далекі… Але нас тепло прийняли, обігріли, нагодували. Ми винаймаємо будинок, живемо у дуже гарному куточку. Звідти видно і річку, і гори, і влітку було чути спів пташок. Закарпатська природа дуже гарна, я б навіть залишитися тут назавжди хотіла. Робота у нас із донькою в онлайні, тому де мешкати суттєвого значення не має. Місто дуже затишне, невелике, його можна обійти пішки, – наголошує Наталія. – Соня, принаймні, думаю, залишиться. Вона тут знайшла кохання і бачу, що все серйозно. Повертатися до Харкова донька категорично не хоче. Переконує, що кращої місцини немає на мапі світу. Не знаю, як зреагує чоловік, але Софія знає, як на нього вплинути».

Жінка у захваті від лісів і кількості дарів природи у них.

«Ми зі знайомими їздили на гриби. Їх тут дуже багато! Усі гарні, як намальовані! Я так відпочиваю душею в горах! Взагалі життя на Закарпатті таке повільне, ніхто нікуди не летить, не поспішає, усе якось спокійно, без нервових зривів, – заявляє вона. – Мене ніколи ніхто не підганяє… А ще дуже приємно вразила місцева кухня. Тут господині так смачно готують! Таких страв не їла ніколи раніше. Та що не їла, я й не чула про них. Якби не війна, взагалі все б здавалося раєм. Однак, коли завиють сирени, стає моторошно…».

Ім’я батьки дали на честь героїні книги «Золотий ключик»

Наталія Кузнєцова пригадує і неприємні сторінки зі свого життя. Саме про них вона хотіла розповісти від початку.

«Прочитала у «Карпатському об’єктиві», які закарпатці дають дивні імена діточкам, – зітхає жінка. – От не розумію, чи радіє той хлопчик, якого назвали на честь президента-втікача, такому йменню… Я нікого не засуджую, просто мені цікава позиція самої дитини, а не мами. Думаю, підросте, візьме собі друге ім’я. Чи думаєте, Зеленському не начхати, що на честь його прізвища нарекли дитинчатко? А як складеться доля у малюка? Ті ж самі Джавеліни та Байрактери через 10 років не раді будуть, що не назвали їх Іванками та Петриками. Екзотика в імені, як на мене, не означає щасливе майбутнє самої людини».

Саму Наталію батьки назвали Мальвіною, бо їм дуже подобалася казка Олексія Толстого «Золотий ключик».

«Коли мене питали, як мене звати, було соромно представлятися. Коли діти в школі чули «Мальвіна», відразу ж питали, чи маю вдома пуделя Артемона, або чи б’є мене Папа Карло, чи закохається в мене колись якийсь П’єро. Кепкувань було дуже багато і я часто плакала. Не могла ніяк себе прийняти з цим іменем. Пізніше ще й дізналася, що Толстой поцупив сюжет казки з «Пригоди Піннокіо» у письменника Карло Коллоді. Стало зовсім не по собі. Мама мене заспокоювала, мовляв, Мальвіна – давнє німецьке ім’я, поширене ще й у Польщі та Румунії, Словаччині та у кавказьких народів, що означає воно «ніжна», але мене це дратувало, а не утішало. До мене ще «приклеїлись» глузливі клички «Міна», «Мальва». Вдома називали «Муся». Через це бабуся, яка мене завжди підтримувала, порадила змінити ім’я на Маруся. Але я прагнула чогось зовсім нового і обрала «Наталія». Зараз скорочена форма «Ната», або «Тася» мене не зачіпає. Хоча вдома подруги називали мене саме так. Одним словом, митарства закінчилися після школи. До університету я прийшла уже з новим іменем»

Наталія переконана, що ім’я впливає на долю і зараз вона набагато щасливіша, ніж раніше.

«Зміна імені стала моїм другим Днем народження. Я відсвяткувала подію. Робила це в гордій самотності! Купила собі квіти, цукерки і шампанське. Дрібниці, але все ж… Крок у нове життя був приємним. Знаю, що ім’я впливає на долю і мені моє нове не лише личить, але й одразу з перших днів принесло позитивні зміни. Якщо дитиною я відчувала одні страждання, практично не мала друзів, була у класі білою вороною, то в університеті швидко стала душею компанії, мене любили, поважали усі одногрупники, до моєї думки прислухалися навіть викладачі. Для мене це було справжнім переродженням. Тоді ж я познайомилася з Василем. Він навчався на інженерному. Коли ми почали зустрічатися, я розповіла йому свою невеселу історію. Він мене зрозумів, похвалив і підтримав. Ім’я «Мальвіна» йому теж не подобається. Вразило, що він тоді сказав: «Якби твоя мати читала Ґі де Мопассана, то назвала б тебе «Пампушкою». Радій, що твоє ім’я було не настільки кумедним», – із посмішкою пригадує харків’янка.

Також вона переказує ще одну цікаву історію зі свого життя, яка докорінно змінила долю.

«У мене русяве волосся і мама мені любила в’язати не білі, а сині бантики, ну… щоб не зливалися із косами. Мені було років 10. Вона відправила мене у магазин за хлібом. Черга назбиралася велика, довелося простояти десь годину. На мені було таке блакитне платтячко-сарафан у стилі матрьошки. Коли я вже стояла біля прилавку, продавчиня дуже мило посміхнулася і щиро сказала: «Яка гарна дівчинка! Ну просто як Мальвіна з казки!» Це мав бути комплімент, але стало ніби ударом леза ножа у серце. Я розплакалася. Люди з черги, та і сама вона кинулись мене втішати, розпитувати, у чому справа, що мене так засмутило. Я ледве видала з себе у відповідь: «Мене звати Мальвіна». Усі розсміялися. Лише та продавчиня, справді добра і небайдужа жінка, сказала: «Я тебе розумію. Виростеш – можеш його змінити». Це стало стимулом для мене! Я хотіла якомога скоріше стати дорослою, аби скористатися порадою незнайомої людини, яка знайшла слова справжньої втіхи для мене. Я від душі їй вдячна навіть сьогодні, через багато років!», – зізнається харків’янка.

За словами Наталії, літературні персонажі повинні надихати на кращі вчинки, а не на те, аби на їхню честь псувати життя власним дітям.

«У будь-якому разі, навіть якщо ім’я гарне, його володарку порівнюватимуть із відомою людиною з таким же іменем. Хай буде то акторка, чи співачка, чи героїня роману. Для чого робити так, аби на твою дитину завжди дивилися не як на окрему особистість, а шукали в ній риси схожості з кимось іншим. У мене така позиція. Прошу нікого не ображатися. Просто з пережитого… Тому доньку назвала звичним іменем Софія. Їй воно подобається і ніколи не завдавало клопоту чи дискомфорту. Із мого дитинства ми тепер разом сміємося і помилку моїх батьків, переконана, донечка не повторить ніколи», – наголошує Наталія Кузнєцова.

Марина АЛДОН