Ольга Казанцева з Харкова: закарпатці діляться з іншими останнім

Війна внесла корективи у життя кожного з нас. Наразі на території Закарпаття багато вимушених переселенців із інших областей України. Люди починають нове життя далеко від рідного дому і багато хто з них закохується у наш край. Ольга із Харкова уже три місяці мешкає в Хусті. Жінка зачарована гостинністю місцевих і радіє, що не виїхала за кордон. Вона поділилася з «Карпатським об’єктивом» думками про те, як і чому виїхала на Закарпаття та що думає про мешканців краю.

Поїхали до знайомих

Ольга Казанцева у рідному Харкові працювала психологом. Переїхала на Закарпаття влітку. Переконує, що відкрила для себе інший світ.

«Чоловік у мене на фронті. У нас – постійні обстріли. Я довго не хотіла їхати нікуди, але коли ракета влучила у будинок, що знаходиться поруч із нашим – вирішила, що більше не залишуся у цьому пеклі. Ми з донькою спакували валізи і вирушили на Закарпаття. Родичів тут не маємо, є знайома, з якою колись разом відпочивали у санаторії. Це було майже 10 років тому. Але ми не втрачали зв’язку і постійно листувалися. Вона давно нас кликала до себе. У неї великий будинок, переконувала, що місця вистачить всім. Однак було якось незручно. Та коли припекло, стало дійсно страшно – ми не вагалися», – розповідає жінка «Карпатському об’єктиву».

Каріна, донька Ольги, додає, що вдома під час обстрілу загинула родина її подруги, тож її також хотіли взяти з собою.

«У мене є сусідка Катя. Товаришуємо з дитинства. Вона на два роки старша за мене. У неї загинули обоє батьків. Я кликала її з собою, але вона виїхала до Польщі, побоялася взагалі залишатися в Україні. Ми ж за кордон не хотіли. Вдома – усе рідне і ми тут свої. Там би були чужими. Мову не знаємо, звичаїв також», – каже дівчина.

За словами харків’янок, на Закарпатті вони почуваються дуже затишно, утім певні незручності таки відчули.

Зрозуміла, чому закарпатці їздять на заробітки

Як розповідає Ольга, вона за фахом – психологиня. Знайти роботу у Хусті не може, тому довелося змінити рід діяльності.

«Хуст – містечко дуже маленьке. За мірками Харкова, взагалі крихітне. За кілька годин його можна пройти всі вулиці пішки вздовж і впоперек. Та це нічого. Тут нам затишно, по-домашньому. Вразило лише те, що тут нічого не проводиться. Немає якихось акцій на підтримку армії, концертів чи ще чогось… Потрапили у сонне царство ніби. Чиновники позасинали, певно. Але є волонтери, вони багато працюють, підтримують ЗСУ, бійців, переселенців, хворих, тварин. Люди взагалі чудові. Утім для психолога на Закарпатті немає роботи. Коли я казала, ким працювала вдома, з мене сміялися. «У нас у церкву, а не до психологів ідуть, коли є якісь проблеми!», – переконували мене. Спочатку це для мене звучало дивно, але тепер переконалася що так і є. Люди побожні і свої труднощі не звикли виносити з хати. Це не завжди добре, тримати біль у собі – значить не шукати шляхів, як його перемогти, як вирішити наболілі питання… але з цим потрібно працювати. Може у більших містах області ситуація інакша.

Взагалі знайти роботу тут неймовірно важко навіть для самих хустян. Робітничі професії ще більш-менш затребувані, але зарплати низькі, при тому що ціни високі. Люди з вищою освітою взагалі не мають роботи! І це – страшно! 5-6 років вчилися, а потім їдуть за кордон і працюють на будівництві, на заводах, або доглядають за хворими. Тільки тепер я зрозуміла, чому закарпатці їдуть на заробітки. Оля, моя подруга, завжди про це говорила, та я збагнути не могла справжню суть проблеми, поки на власній шкірі усе не відчула, – наголошує жінка.

Харків’янка не може збагнути, чому для людей з дипломами у Хусті не створюють вакансії, чому для тих же педагогів не відкривають приватні школи, чому мало садочків і чому не мають роботи інженери, чому перекваліфікація відбувається виключно на робітничі професії.

«Влада тут явно не на місці, – констатує жінка. – Про населення не думають. У селах усе ще гірше! Можливо, місцеві звикли, але мені стороннім оком це добре помітно. Насправді боляче, що ми втрачаємо чудові кадри, цвіт нації, розумних людей, фахівців. Із-за кордону повертаються в Україну далеко не всі. Вчителі, лікарі, програмісти залишаються там, де можуть за свої знання отримати гідні гроші. Нам із донькою теж довелося перепрофілюватися. Зараз тимчасово виготовляємо напівфабрикати, здаємо в магазини, волонтеримо для армії. Є певні ідеї на перспективу, але про це говорити зарано. Знаю, що всі незручності у зв’язку з ситуацією в державі. Вони триватимуть не вічно, тому у відчай не впадаємо. Донька – студентка, але вчиться заочно в Ужгороді. Це місто вважаю найбільш безпечним. Тому саме туди в цьому році й подали документи. Тож часу для саморозвитку і вивчення нової професії у нас достатньо».

Полюбила бограч, рокот крумплі, гуш левеш і перкельт

Загалом Ольга у захваті від місцевих, називає людей дуже співчутливими і добрими.

«Чоловікові на фронт потрібно було купити певні речі. Ми кинули клич і за два дні зібрали необхідну суму. Нам теж пропонують різну допомогу, приносять продукти, засоби гігієни, одежу. Але ми ні у чому не маємо потребу. Дружно працюємо, заробляємо і хочемо піднімати економіку України. У мене вже є певні напрацювання і я маю намір зареєструвати фірму. Це буде сфера харчування, бо війна-війною, а їсти хочеться завжди», – наголошує жінка.

Її дуже здивувало те, що сусіди Ольги, у якої вона наразі мешкає, дізнавшись про її приїзд, одразу почали пропонувати поміч.

«Така чуйність для мене була чимось новим. Ми можемо жити 10-20 років у будинку і навіть не знати, як звати сусідів із сусіднього під’їзду. А тут – така взаємовиручка, такі теплі стосунки! Чоловік був у відрядженні, завітав до нас. Його зустрічали квітами, йому бабусі цілували руки і дякували, діти обіймали, приносили малюнки, називали Героєм. Взагалі дуже приємно, що ми відчуваємо до себе такий позитив. А ще я вчу українську і мені в цьому дуже допомагають сусідські дітлахи. Вони так стаються! Ми з ними декламуємо вірші, співаємо. Вже знаю навіть кілька закарпатських слів», – посміхається харків’янка.

Ольга Казанцева стверджує, що трохи і вона розмовлятиме, як місцеві, вже знає, що таке «штрімфлі», «светтер», «нагавиці», «папучі».

«Найбільше на Закарпатті мені подобається кухня. Господиньки створюють справжні шедеври, страви такі смачні, що не можу наїстися. Ніколи не знала раніше про «рокот крумплі», «гуш левеш», перкельт. Моя подруга Оля також готує дуже смачний бограч. Я їла його в Харкові, бо ця страва відома у всій Україні, але тут він таки смачніший. Такий ароматний! Так як закарпатці, його ніхто не зварить. А чого лише варті закарпатські голубці з білими грибами! Взагалі грибів у тутешніх лісах стільки, що навіть не уявляла. На вихідні ми їздимо в гори. Ніколи з порожніми руками додому не повертаємося!», – наголошує жінка.

Карпати зачарували Ольгу не менше, ніж смачні наїдки.

«Природу я дуже люблю. Тут можу опинитися в таких місцях, про які раніше й не мріяла. Стільки краси довкола! Повітря чисте, свіже, краєвиди казкові! Лісові струмочки випромінюють приємну прохолоду, а осіннє листя навіває приємні спогади про мирні часи, – зітхає Ольга Казанцева. – Дійсно, краще гір можуть бути тільки гори! Я була в Карпатах взимку, та ніколи не бачила осінніх барв. Тепер пейзажі такі, що хочеться взяти пензлі, фарби, полотно та малювати!».

На думку жінки, навіть менталітет закарпатців інакший, ніж у Харкові.

«Тут дуже люблять свої будинки. Люди готові все життя на них ліпити і ліпити. Можуть взагалі відмовитись від відпочинку, тільки працювати. У нас є баланс між роботою і поїздками. Та закарпатці настільки працьовиті, що коли пораються по господарству, називають це відпочинком. Спочатку мені це здавалося нонсенсом, але поступово зрозуміла, що після цілого дня, проведеного в офісі, людині приємно вдома в себе, скажімо, у суботу зривати виноград, бо вона тримає в руках плоди своєї праці, плекає той кожен кущик, говорить із ним… і це – насправді кайфово. Тут і дітей із маленьких привчають допомагати батькам, кожен має свої обов’язки. Як на мене, це – чудово», – констатує Ольга.

Харків’янка мріє, звісно, повернутися додому. Але їй також останнім часом дуже хочеться купити на Закарпатті десь посеред лісу маленький будиночок, аби потім було куди приїжджати.

«Хочу свою хатинку в горах, свій куточок. Для закарпатців дім – це фортеця. Тож мені також імпонує думка про власну фортецю у цьому чудовому краї! Нехай вона буде невеликою, але своєю! Тоді в мене буде змога тут бувати постійно. Уже зараз вивчаю варіанти, придивляюся щось доступне. Можливо, будинок буде не у лісі, а в Хусті, але до гір тут зовсім недалеко», – посміхається жінка.

Марина АЛДОН