Закарпаття стало другою рідною домівкою для професорки з Бердянська

Болісно, коли рідним домом стає інший куточок України, при тому, що переїзд є не з доброї волі, а вимушеним. Утім краще далеко від домівки, але не в окупації. Ірина Барбашова переїхала на Закарпаття влітку. Оселилася в Хусті. У маленькому містечку її поява одразу стала сенсацією. Сусіди перешіптувалися, що в них на вулиці з’явилась якась поважна пані. Казали, що професорка, але не знали, звідки саме, говорили, що дуже доглянута і симпатична жінка, неймовірно інтелігентна… співчували, що на її долю перепало багато страшних випробувань.

Росіянка, що всім серцем полюбила Україну

«Карпатський об’єктив» вирішив зустрітися з цією таємничою незнайомкою і розпитати про життя, про евакуацію та про те, чи подобається їй на Закарпатті, чи добре прийняли та чи має в чомусь потребу.

Отже, знайомимося… Попередньо домовившись про зустріч із господаркою будинку, де мешкає Ірина Анатоліївна, цікавимось, чи може розповісти про себе. Жінка люб’язно погоджується. Виявляється, що вона дуже комунікабельна і відкрита, прямо називає речі своїми іменами й одразу починає говорити про те, що пережила. Утім не бідкається, ні на що не нарікає, твердо вірить, що все тимчасово і перемога України не забариться.

Насамперед інтригує, хто ж вона така… адже наробила стільки шуму своєю появою, навіть не усвідомлюючи цього…

«Я доктор педагогічних наук, професорка кафедри педагогіки Бердянського державного педагогічного університету. Там працювала і працюю далі. Щоправда, тепер в онлайн-форматі. У 1997 році написала першу ди­сертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук, у 2018 році – другу, на здобуття доктора наук, на тему «Проблема. Сенсорний розвиток молодших школярів». В університеті працюю 35 років, увесь час на одній кафедрі», – розповідає жінка «Карпатському об’єктиву» й посміхається, дивуючись, чому викликала до себе такий шквал зацікавлення.

Ірина Барбашова зізнається, що вона росіянка, народилася й виросла в Ростовській області. Там же з’явився на світ її єдиний син.

«Тоді був Радянський Союз, і я навмисне поїхала туди наро­джувати. На той час уже вийшла заміж і переїхала жити в Україну, – пригадує співрозмовниця. – Жила в Запорізькій області. Працювала в колгоспному дитячому садку. Перед тим закінчила музичне училище, тож була музичним керівником. Пропрацювала три роки, і мені дуже захотілося вчитися. Тож вступила до Бердянського педуніверситету на спеціальність «Педагогіка і методика початкової освіти» й таким чином пов’язала долю з цим фахом і з цим вишем. Не пошкодувала жодного разу. Люблю свою роботу, обожнюю Україну і вірю в нашу перемогу. У тому, що в нас усе буде добре, не сумніваюся ні на секунду».

Друзів не кинули: на Закарпаття приїхали з котиками, черепахою та ящіркою

Розмовляємо в альтанці у саду. Біля нас буйна рослинність, квіти, співають птахи і не замовкає собачка, яка теж, очевидно, хоче долучитися до розмови, бодай прагне, аби її погладили.

Ірина Анатоліївна дуже любить тварин, але ще більше – її онуки, які також змушені були переїхати.

«Мешкаємо в Хусті разом із невісткою та двома онуками. Приїхали не з порожніми руками – із трьома котиками, ящіркою та черепахою. Нас прийняли із усією живністю, – ділиться жінка. – Чорний котик прийшов сам, потім привів собі кішечку, і ще одного онук десь підібрав. Син сказав: «Хай живуть усі в нас. Не можна ж їх кидати напризволяще!» Тим більше, що кішечка була травмованою, її вразило струмом, довелося виходжувати. Їй ампутували вухо та лапку. Тобто всі були безпритульними. Загалом усі тваринки в нас підібрані. Ще з нами живе ящірка агама завдовжки з пів руки і черепашка».

Закарпаття Ірині Барбашовій дуже подобається. Вона тут уперше, але вже закохалася в цей гірський край.

«Природа шикарна. Я зачарувалася красою одразу ж, коли побачила гори. Особливо люблю милуватися краєвидами з балкона, коли після дощу утворюються хмари. Тоді кажу: «Гори курять!» До того ж нас зустріли дуже тепло, по-родинному. Вдячна за все Ганні Орос. Вона дуже щиро прийняла нас із дітьми, стала дійсно близькою людиною», – запевняє Ірина Анатоліївна.

Російські солдати вбили людей просто за те, що не дали їм телефон

Як би добре не було на Закарпатті, та про рідний Бердянськ жінка говорить із болем, бо там залишилася частинка її душі.

«Я виїхала в червні. Може, комусь окупацію і було легко пережити, але я не могла. Хоч я етнічна росіянка, та відчуваю себе громадянкою України. Тут я отримала освіту, тут захистила дві дисертації, зустрічалася з дуже цікавими людьми, мій керівник – академік Національної академії педагогічних наук, дуже відома людина – Олександр Савченко, я цій землі вдячна за все, що маю в житті», – розповідає Ірина Барбашова, і на її очах з’являються сльози.

Перевівши подих, вона продовжує: «Я – стовідсоткова українка і не громадянка будь-якої іншої країни. Окупація стала для мене справжнім шоком, було страшенно боляче. Коли ти бачиш, що йде російський солдат із автоматом, коли вбиває мирних людей, щойно ввійшовши в Бердянськ, стає не моторошно, не страшно, а нестерпно болісно. Вони просто розстрілювали людей за те, що не дали їм телефон, поводилися і поводяться цинічно, по-хамськи. Виїхати довелося через те, що просто неможливо було професійно виконувати свою роботу. Зв’язок та інтернет зникли, банки не працювали, аптеки також, жодних ліків придбати не можна було…»

За словами Ірини Анатоліївни, дехто зі співробітників залишився на окупованій території і не може виїхати, бо, скажімо, одна з них має стареньких батьків, інша волонтерить і не може покинути тварин, якими опікується.

«Ми обмінюємося новинами, намагаємося підтримати колег, які там. А коли я ще була в окупації, ми списувалися, шукали достовірну інформацію, щовечора проводили «політінформацію», розповідали одне одному, хто про що довідався. Але, на превеликий жаль, частина співробітників стали колаборантами. Росіяни влаштували в нашому університеті, на нашій матеріальній базі, у наших аудиторіях новий заклад освіти», – із сумом констатує жінка.

Син із невісткою втекли з Бучі

«Діти мої жили в Бучі, – каже далі співрозмовниця. – Евакуювалися на Закарпаття до далеких родичів, усе відбувалося несподівано, спонтанно. Перші три доби сиділи в підвалах. Потім вдалося виїхати. Їхали разом з мамою невістки, її сестрою. Усього семеро людей. Зараз частина родини повернулася, а я приїхала. Мене діти ніяк не могли забрати. Я знаходилася від них далеко… Нас окупували буквально на другий день війни. Виїхати довго не могла. Випадково за допомогою волонтерів усе ж вдалося покинути місто. Вважаю, що щасливо. Їхати від Бердянська до Запоріжжя три години, але ми долали цю відстань добу. Росіяни дуже довго нас не пропускали. У Запоріжжі все добре було організовано. Людей туди прибуває дуже багато. Там розділили нас на групи, відвели в дитсадок, де ми й заночували. Наступного ж ранку вже була можливість відправлятися, хто куди хотів. Оскільки діти були в Хусті, я теж поїхала до них».

Ірина Анатоліївна посміхається, коли розповідає про найрідніших людей, тінь суму одразу зникає з її обличчя.

«Син та невістка вчилися разом у Харківському фармакологічному університеті, вони клінічні провізори, займаються дослідженням медичних препаратів. Виїхавши на Закарпаття з Бучі, одразу на другий день син пішов до військкомату і поїхав на фронт. Зараз він служить військовим медиком у 128-й Закарпатській бригаді. Його називають ротним лікарем. Невістка ж на три місяці їде у відрядження в Бельгію, і з онуками залишуся я сама. Наші хлопчики тут пішли до школи – у 9-й та 5-й клас. Старший захоплюється комп’ютерами, а молодший записався у футбольну секцію і залюбки займається спортом. У школі нас зустріли дуже добре, діти вже знайшли собі друзів. Вони тут із лютого, адаптувалися», – стверджує Ірина Барбашова.

У росії нас не розуміють

Родичів у росії жінка вже не має, а от із колишніми однокласниками пробувала списатися, щось їм пояснити, але марно, вони настільки зазомбовані, що правду чути не хочуть, тож спілкування довелося припинити.

«Моя шкільна подруга, з якою ми сиділи за одною партою, сказала, що це якесь непорозуміння, воно скоро закінчиться і все швиденько відновиться, – наголошує Ірина Анатоліївна. – Та я ніколи не зможу всього жаху забути. Добре, що мама цього не побачила. Моїх батьків серед живих уже немає… Я в росію більше не повернулась, мама переїхала до мене в Україну, тут вона й відійшла в засвіти».

Жінка стверджує, що в неї немає жодних сумнівів у тому, що Бердянськ звільнять, що ця війна закінчиться нашою перемогою.

«Я дуже чекаю на перемогу, – із хвилюванням у голосі каже пані Ірина. – Знаю, вона не за горами. Звісно, хотілося б повернутися додому. Але в той же час вражена гостинністю закарпатців, добротою. Вони стали мені рідними! Потоваришувала з сусідками, любимо вечорами розмовляти про життя і разом радіємо за кожен звільнений клаптик української землі».

Марина АЛДОН