Собачка-переселенка з Харкова, яка розважала перечинців, поїхала до Польщі

Рятуючись від ворожих обстрілів російських окупантів, 53-річна ІринаТокарєва з Харкова разом з чоловіком та собачкою Баффі породи йорк приїхала на Закарпаття. Сім’я зі своєю домашньою улюбленицею знайшла тимчасовий прихисток у Перечині. Поселили їх до дитсадка «Теремок», де проживали понад п’ять місяців. У липні чоловік повернувся до рідного міста, а Ірина із чотирилапою красунею у кінці серпня поїхала до Польщі.

Внутрішньо переміщені особи та перечинські дітлахи досі згадують таку милу і кумедну собачку, яка їх розважала, виконуючи різні команди господині: ходила поруч, кружляла на задніх лапках, штовхала іграшковий візок, збирала розкидані іграшки. Баффі – дресирована.

24 липня у внутрішньому дворику краєзнавчого музею Перечина відбувся благодійний інтеграційний захід. Учасниками були жителі громади та внутрішньо переміщені особи. Організатори запросили Ірину та Баффі, щоб розважити діток. Імпровізований виступ собачки у сценічному вбранні, її трюки дуже сподобалися глядачам – гарячі оплески та «Молодець!», «Яка розумниця!» цьому підтвердження. Потім господиня переодягнула її у вишиванку. «Наша Баффі – патріотка України, вона за нашу рідну неньку з головою і хвостом», – розмову з пані Іриною розпочали із розповіді про домашню улюбленицю.

– Нашій дівчинці вісім років. Породи – йорк. Коли принесли її додому, вона була неслухняна. Щоб не шкодила, почали її дресирувати. Не для виступів, а для себе, щоб могли спілкуватися з нею. Всі трюки вивчили протягом року. Всі, які сьогодні тут показали. Ви бачили, що вона ходить рядом, сидить, по команді може залізти на стільчик, злізти з нього, дає праву лапку, ліву лапку, збирає розкидані іграшки. Собаку треба дресирувати до року. Тільки у дворічному віці вчили її робити «білочку» та «мішку» – сидіти на попі. Тому що до двох років собачку не можна садити на попу, бо спинка ще слабенька і її можна зламати.

– Чи були на Закарпатті раніше?

– Не були. Все відкладали на потім, думали: поробимо свої справи, доремонтуємо і вже точно наступного року поїдемо.

– Чому хотіли відвідати наш край?

– Це наша Україна. Ми не знаємо Західну Україну, єдине знали, що тут дуже гарно, але будь-яка поїздка – це кошти. Мрії збуваються, але не так, як ми це собі уявляли. Враження – у захваті від краси. Приїхали 12 березня. Побачили гори, на наших очах почало все зеленіти, розквітати. А потім розцвіли сакури. І люди у вас дуже добрі, ввічливі, допомагають, добре зустріли нас. Ми сіли в поїзд і їхали, не знали куди. Нас мало де брали з собачкою. Ми телефонували, коли чули, що ми із собачкою, казали, нема місць.

– Розкажіть, будь ласка, чим Ви займалися у Харкові до війни?

– Вела підприємницьку діяльність. Останні два роки залишила власну справу і стала допомагати чоловіку. Він – ріелтор.

– Дітей маєте, де вони?

– Маємо сина, 31 рік, дорослий, у нього своє життя.

– Ваше житло вціліло?

– Поки що так. Маємо квартиру в Харкові, на Олексіївці. Це за 30 км до російського Бєлгорода. Звідти по нас стріляють.

– Ви намагаєтеся говорити українською, вимовляти слова із правильними наголосами, але я відчуваю, що мова для вас нерідна.

– Я вчилася в українській школі, але живучи в Харкові, у побуті останні 20 років розмовляли російською. Стараюся говорити українською, деколи важко добрати правильні та відповідні слова. У садочку з іншими харків’янами розмовляємо російською, мене це трошки збиває з пантелику. Хочу сказати про таке: незважаючи на те, що Харків російськомовний, він завжди був проукраїнський.

– Які закарпатські слова вивчили?

– Шмигалики.

– Що таке шмигалики?

– Сірники.

– Шваблики, – уточнюю і сміюся, бо вперше чую слово «шмигалики».

– Так, шваблики. Я забула. Для мене це був шок, бо слово «шваблики» мені схоже по звучанню на швабру, і аж ніяк не на сірники.

– А «но (а) гавиці» знаєте що таке?

– Не знаю.

– Штани. Нога, натягати на ноги, – пояснюю.

– Як цікаво. Буду вчити, – каже пані Ірина.

На цьому прощаємося, бо у кожного свої справи. Домовились, що зустрінемось найближчим часом і поспілкуємось, але життя внесло свої корективи – пані Ірина вирішила поїхати до Польщі. Про це мені стало відомо зі слів завідуючої дитсадком.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора