71-річна закарпатка ревно береже родинні реліквії

У кожної родини є предмети, побутові речі, святині, які передаються у спадок із покоління в покоління і бережуть як зіницю ока.

Анні Попович із села Гуняді, що на Берегівщині, 15 грудня виповнився 71 рік. Жінка ревно та шанобливо береже родинні реліквії, розповідає про них із пієтетом. Переступивши поріг її хати, відчуваю дух старовини, тут панує затишок, божа благодать, на стінах висять святі образи, на столі акуратно розкладені молитовники.

– Цю хату збудував мій нянько з вальок (саману) в 1948 році. У квітні почали, а в жовтні вже стали жити. Торнац достроїли у 64-му, засклили його. Тут у мене кімнатні квіти, дуже їх люблю. Різдвяник – улюблена, цвіте і радує душу щозими. Надворі – сніг, а в хаті – пишне рожево-червоне цвітіння. Жити у такій хаті – благодать: влітку – прохолодно, а взимку – тепло, – господиня відкриває широкі дерев’яні двері, покриті білою фарбою, і запрошує до кімнати.

– Сяті образи дуже давні, намолені, – показує на три ікони, оформлені у рамки. На одній зображена Божа Мати з немовлям, на другій – Ісус. Посередині на іконі відтворена біблійна історія: Марія та Йосип, рятуючи сина, тікають. Їх охороняє ангел. – Образи отримала моя мамка у спадок від свого батька у 1947- му, коли віддавалася. Мамка хотіла замінити рамки, але я вповіла: най буде стародавнє. І я не буду міняти. Мені так ся любить. Образи мають свою історію, свою долю, свій вигляд. Доки буду жити, доти берегтиму всі пам’ятки моїх батьків.

У родині Анни Попович завжди і всі шанобливо ставилися до старших, до батьків. Її мама була церковною, побожною жінкою, дякувАла, співала. Мала дуже файний голос. Попи, котрі її знали, казали: «Нема Поланьки, то і голоса ниє у церкві». Поланя померла 2002 року, мала цукровий діабет.

– Мама була із 28-го року. Коли мала 59, то переписала Псавтирю без окулярів. То був 1987 рік, молитвенники тоді ще не продавали на кожному кроці, як тепер. Сяті книги були дефіцитом, мало хто мав, люди переписували, і так молилися, – пригадує.

– Що відчуваєте, коли гортаєте цю книжку?

– То не можна передати. Слів таких нема, аби то сказати.

– За скільки готові продати мамчину працю?

– Ни за кілько (ні за скільки). Нема у світі таких грошей. То мамка мені залишила, та де би я то продала, – каже емоційно. – Одна жінка знайшла книжку, з якої нянько молився у нашій церкві. У нас є книжка, подарована мамці її батьками, написана по-старослов’янськи. Рік не вказано. «Мінея празнична», вона реставрована.

– Ви так файно і пестливо кажете: «мамка», «нянько».

– Мої батьки були люблячими, побожними людьми, передали то і мені. Між нами була довіра. Я йшла по роботі і казала: «Мамко, я йду на город», «Няньку, я йду давати свиням».

У 76-му ми з чоловіком построїли хижу з кірпіча коло нянька. Тепер живу в хижі нянька, а Оксана із чоловіком та дітьми – у моїй. Двір та город спільні.

Нянько пішов робити у колгосп їздовим, і робив майже до 70 років. Уявіть собі: у нашому колгоспі було 18 пар коней. Мій нянько був інтересним чоловіком. Не курив, міг випити 25 грам, максимум децу. Ветеран війни, інвалід. У 80 років пішов до зубного, а той аж зачудувався, ож у діда всі зуби на місці. Ніколи не чистив зуби пастами, зубна щітка не була в його роті ани єден раз, мив та полоскав молоком та водою. Мав таку міцну емаль. Ниґда не жалувався на жолудок: міг їсти солодкий колач із кремом та кваснов капустов. Після вечері випивав трилітрову банку квасного молока. «Молоко все переробить», – казав і лягав спати. Рано йшов до коней, робив цілий день. Прожив 82 роки, серце мав здорове. У землю пішов від простати. Помер 22 липня 2005 року.

Господиня проводить екскурсію родинним гніздом.

– На цій хижі всі вікна, двері старі – я нич не міняла. Двері на комору зробив мій нянько, і за 73 роки ниґда ся не міняли. Ану, што їм хибить? – ставить риторичне запитання і одразу додає: – Покрасити – і парада. Они файно ся закривають. Двері у доброму стані, ще служитимуть роки. – Все, що видите тут, всі меблі з давніх років. Як батьки перейшли сюди жити, то долівка була глиняна. Перед Різдвом, Великоднем, Покровами мамка файно чухала її гичками – мало бути чисто, парадно. Нашу кімнату виладили, коли мені було вісім років. У другій кімнаті жила інша сім’я з дитинов. Тоді ґеренди були. 17 років тому підбила потолки. По днешній динь б’юся по голові, бо тепер мода повернулася на геренди.

Веде до другої кімнати. Бере до рук скульптуру.

– Це мені подарували дві куми на 55 років. Йосип, Марія з Ісусом – символ родини.

– Бачу, любите речі, які стосуються релігії.

– Дуже. Що правда, то правда. Це мій ангел-охоронець, небесний покровитель, – показує на ікону Святої Анни, матері Марії.

Із тумбочки виймає альбоми із родинними світлинами. «Парадна була м молодиця», – сміється, тримаючи весільне фото. З інших світлин дивляться усміхнені доньки Оксана і Віта. Віта з чоловіком Іваном та сином Михайлом живуть неподалік. Бабуся тішиться онуками. Каже, що малими часто спали біля неї на цьому дерев’яному ліжку.

– Сякі запрошення були, коли моя Галинка ся віддавала (онучка). Принесли і мені. Написано «Дорога бабусю». За дітей і онуків я би душу віддала, а за правнуків то вообще – так їх ушитких люблю, – схрещені руки притискає до грудей.

Прошу розповісти про те, як проводить зазвичай день.

– Встала, помилася, помолилася і тоді вже іду робити собі роботу. Такий розпорядок дня сповідую багато років. Рано молюся за себе, потім – за маму, няня, чоловіка, які померли. Далі – за дітей, онуків і правнуків. Молюся, аби Бог дав мені сили, здоров’я прожити до сто років, бо в мене ще дуже много роботи, усяких діл. На всі молитви витрачаю десь півгодини. Як всьо вимолю, п’ю каву, бо в мене низький тиск. Готую собі їсти сама – я ще молодиця, хоч і вдовиця, – фіґлює моя співрозмовниця. – У ґаздівстві маю козу, дві свині, кури. Як погодую їх, то іду щось робити на город, у сад чи на поле. Яка би ввечері труднА (втомлена) не була, але помолитися мушу: вважаю, що молитва має велику силу. На Водохреща священник подарував мені книжку, де є молитва на кожен день. І з неї читаю молитви.

Анна Попович дивиться за церквою, підтримує порядок у Божому домі.

– У суботу ввечері ріжу квіти і несу в церкву, ставлю у вазу. Жони видять, що йду, то дають мені сезонні косиці із своїх квітників. У церкві має бути чисто, парадно, мають пахнути живі косиці, – зауважує Анна Михайлівна.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора