Для поливу городини пенсіонери Перечина возять воду за півкілометра з річки

Кліматологи, експерти прогнозували, що на Україну чекає посушливе літо 2022 року. Та і народні прикмети вказували на це. Спека, недостатня кількість опадів, а подекуди і відсутність дощу протягом двох місяців, холодні вітри призвели до несприятливих умов для вирощування сільськогосподарських культур.

Та городники Перечина, що на Закарпатті, рятують ситуацію як тільки можуть. Люди вкривають ґрунт бадиллям, скошеними бур’янами, травами, щоб бодай хоч трохи утримати вологу, городину поливають самі, щоб мати власні овочі, зелень. Воду для поливу використовують питну, потічкову та річкову. Благо, в кого в ґаздівстві є студні (колодязі), та, на жаль, і ті вже зміліли. Дехто несе воду в руках з п’ятого поверху (будинок без ліфту!), дехто везе воду на велосипеді за півкілометра з річки Уж, яка протікає околицею міста.

Кореспондентка «Карпатського об’єктива» неймовірний труд пенсіонерів та людей похилого віку бачила власними очима і підготувала репортаж для наших читачів.

Ганна Михайлівна (жінка просила не вказувати її прізвище) все життя пропрацювала вчителем місцевої школи. Каже, що на ту мізерну пенсію годі прожити, після сплати за «комуналку» залишається мізер коштів, а треба купити хліб, крупи, макарони та інші продукти. Чоловік помер, отож залишилася сама. Аби вижити і приготувати страву, мусить вирощувати основну городину: картоплю, цибулю, часник, буряки, моркву, квасолю, огірки, кабачки, помідори. Петрушку, кріп, моркву двічі пересівала, бо посіви не сходили.

– Маю дві невеликі ділянки, але цього року посадила городину на одній – дорога оранка. Для часнику та цибулі грядки копала аршовом. Урожай зібрала слабкий. Щоб щось виросло, треба дощ. Опадів не було, спека, земля суха – нічого не росло. Огірки, кабачки, помідори почала поливати. Питну воду з крана набираю в п’ятилітрові пляшки. Несу по дві в руках. Роблю три ходки. Важко, витратно, бо вода у нас дорога – куб коштує 46,13 грн. Але поливати мусай, бо інакше нічого не буде. Синоптик передає ще більшу посуху, – зауважує жінка.

Івана Костя знають як працелюба, землероба. 76-річний чоловік каже, що дружина хворіє, та і він нездоровий – болить рука в плечі, але вирощує городину, має кущі малини, смородини, дерева слив, персиків. У квартирі з ним проживає син, невістка, неповнолітні онуки. Отож чоловік старається, щоб було своє, бо все дороге, а буде ще дорожче. А попереду довга зима. Щодня вранці і ввечері, крім неділі та релігійних свят, йде на город, робить що треба, виполює бур’яни. Вранці возить воду, а ввечері підливає городину. Воду набирав у потічкові Вулшава, тепер потік висох. Додає, що за його тямки вперше цього літа у липні потічок висох, вода завжди була, якщо і висихав, то в кінці серпня-на початку вересня. Декілька днів як ходить до річки. Русло Ужа протікає за півкілометра від городів.

У понеділок о сьомій ранку Іван Федорович ставить на велосипед 16 пяти- та шестилітрових пляшок. Ідемо до річки ґрунтовою дорогою через покинуті городи, на яких ростуть височенні бур’яни, чагарники, борщівник. Роззувається і заходить босим у водойму. Вода тепла. Наповнені пляшки ставить на раму велосипеда і везе до городу. За один раз везе 80 літрів. Робить ще одну ходку. Ввечері поливає огірки, помідори, кабачки, перець, буряк, петрушку. Підлиті рослини видно неозброєним оком – вони зеленіші, та й плодоносять.

– Спочатку поливав і часник, а потім перестав, бо сил і часу не вистачало. Надворі 21 століття, а ми воду носимо в руках, поливаємо з пляшок. За кордоном городникам сприяють, забезпечують водою, а у нас владі не до людей, – констатує невтішну ситуацію. – Якщо починаєш полив, то треба це робити регулярно, бо інакше все згорить і земля стане каменем. Міжряддя вкрив бадиллям гарпічовки, скошеною травою, щоб утримати вологу.

Вдова Марія Опаленик має 78 років. Городину вирощує для себе. Урожаєм ділиться з дітьми та онуками, які живуть окремо.

– Воду возила з потічка, тепер потічок висох, то мусай буде йти аж до річки. Доста далеко. Маю тєлєжку. На неї ставлю дві п’яти-шестилітрові пляшки, прив’яжу і так везу. Вже мій транспорт розтрясся. Однієї пляшки замало для цих огірків. Підливаю і помідори. Маю по одному кущі кабачків та пекучки, їх теж підливаю. Ввечері півтори години тігаю воду, потім поливаю. Де поливала, то щось є. А он пасуля – голі тички, бо хто то в мої роки навозить стільки води. Он які слабкі буряки, а морковка теж ніяка. Чи буде з чого той борщ зварити? Викопувала картоплю їсти – мала, і дуже мало під кущем. Урожай буде слабкий, не знаю, чи буде з чим зиму перебути, чи доведеться і купувати. А скільки труда вкладено, скільки разів зігнутися-розігнутися треба було. Руки, ноги, поперек болить, сонце пече, комари кусають, та ще і дощу нема. А дощ дуже треба, бо все сохне на очах, – каже з сумом жінка.

Віра Тиберівна три роки тому пішла на заслужений відпочинок. Тепер вирощує городину на трьох городах. Два місяці возить на велосипеді воду з річки. Господиня показує довгий рядок кабачків та цукіні: там, де поливала, листя велике, зелене, є урожай, а де не поливала, то рослина мала, ще не плодоносить.

Люди переживають, що наробилися, аби в городи не заплелися злодії і не покрали урожай.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора