Сім’я Набоків удруге евакуювалася з Луганщини на Закарпаття

Перечинська підстанція екстреної медичної допомоги КНП «Закарпатський територіальний центр екстреної медичної допомоги» Закарпатської обласної ради має нову колегу – переселенку. Тетяна Набока, 38 років, з Луганщини працює лікарем.

Кореспондентка «Карпатського об’єктива» поспілкувалася з нею. Історія її сім’ї – це історія України. Слухати без емоцій неможливо. Рятуючись від війни, довелося вдруге залишати рідну оселю, їхати в невідомий світ, адаптуватися до нових умов. І вперше, і вдруге обрали наш край.

– Пані Тетяно, розкажіть, будь ласка, як ви стали лікарем «швидкої» Перечинщини?

– Поїхала в Ужгород. Директору центру розповіла про себе, про досвід роботи. Лікарем «швидкої» працювала в Лисичанську, Старобільську та Луганську. У Перечині була вакансія. Мене одразу прийняли, до роботи стала 9 травня. З чоловіком та сином проживаємо в Тур’ї-Реметі. Тут нещодавно, з кінця квітня. Хата двоюрідної сестри була порожня, ми прийшли, поприбирали, викинули сміття і стали жити.

У першому класі ліцею «Лідер» навчається наш син Григорій. Дорога дається йому важко, в автобусі його нудить. Дитину не стали забирати зі школи, бо вчителька дуже хороша. Якщо з вересня навчання буде очне, то шукатимемо житло в Ужгороді.

Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну в березні приїхали до Ужгорода. Це вже наша друга евакуація. Де жили в орендованому житлі, там поруч віддали сина в школу. Жити в обласному центрі не склалося.

– Де ваш рідний дім? Житло залишилося?

– Рідний дім у Луганську, звідти ми евакуювалися вперше у 2014 році. Там залишили дві квартири. У них живуть мої батьки і чоловіка. Поки що не розбомбили. Але хто туди повернеться жити? У Луганськ можна поїхати на літо, щоб дитина побула з бабусею під час канікул. Але це можливо лише після деокупації.

…У 2014-му приїхали в Ужгород. Тут жили три роки. Я була в декретній відпустці по догляду за дитиною, а чоловік працював у Луганському національному університеті, туди їздив вахтовим методом. Що два місяці потягом проїжджав усю Україну. Там два тижні читав лекції, потім повертався до нас в Ужгород і керував роботою кафедри дистанційно. Два-три місяці був тут. У 2017-му повернулися. Жили в Старобільську в гуртожитку. Це житло надали чоловіку за місцем роботи.

Нам зламали все життя, з-під ніг вибили основу, підґрунтя. (Тетяна ледве стримує сльози, – авт.) Не знаю, як ми з глузду не з’їхали. Мене врятувала дитина. Наразі я вирішила піти працювати. Бо проїмо гроші, то чим будемо годувати сина?

– Плануєте залишитися в нашому краї?

– Хотілося б. Якщо не прийде сюди ота потвора, то залишимося. Чоловіку і мені подобається природа, дуже смачна вода, повітря.

Моя мама звідси. У неї була велика сільська родина, яка мала п’ятеро дітей. У її брата-близнюка своїх п’ятеро. Прізвище – Плавайко. У Бистрій і Реметі Плавайків дуже багато.

Чоловік Тетяни – Олександр. Він професор Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, доктор історичних наук, завкафедри історії України. У телефонному режимі поспілкувалася і з ним. Він підтвердив усе розказане дружиною.

– Луганському національному університету 101 рік. Вуз із багатолітньою історією. У 2014 році відбулася перша евакуація нашої альма-матер до Старобільська. Після окупації міста університет перебрався до Полтави.

Заняття зі студентами проводжу дистанційно. Як і керівництво закладу, сподіваюся, що вуз виживе і продовжить свою сторічну діяльність. З нового навчального року читатиму історію учням ліцею «Лідер» в Ужгороді. Уже подав документи.

Тетяна ГРИЦИЩУК