Історія музичного подружжя з Харкова, яке знайшло тимчасовий прихисток на Закарпатті

Тисячі, мільйони мирних жителів нашої країни, рятуючись від війни, вимушені були покинути рідні домівки. Чимало з них знайшли тимчасовий прихисток на Закарпатті. Їхнє життя розділяється на до і після 24 лютого 2022 року, коли росія здійснила повномасштабне вторгнення на землі мирної, суверенної України.

Музичне подружжя з Харкова, Наталія Костенко та Сергій Нєвєров, наразі проживає в Ужгороді. Познайомилася з ними в Перечині, де дали концерт для викладачів шкіл мистецтв та переселенців.

Представлю їх: Наталія Костенко – домристка, кандидатка мистецтвознавства, доцентка кафедри народних інструментів України Харківського національного університету мистецтв ім. І.Котляревського, лауреатка міжнародних та всеукраїнських конкурсів, фестивалів. У 2001 році здобула Гран-прі міжнародного конкурсу виконавців на народних інструментах ім. Гната Хоткевича в Харкові. Членкиня Національної музичної спілки України. Сергій Нєвєров – баяніст, симфонічний диригент, лауреат міжнародних конкурсів, викладач Харківської музичної школи №12 ім. К.Шульженко, керівник оркестру народних інструментів цієї школи, а також ансамблю народних інструментів «Музичний сувенір». З концертами об’їздили багато країн, зокрема Німеччину, Францію, Італію, Угорщину, Польщу, Нідерланди.

Упродовж нашої півгодинної розмови Наталія Євгеніївна розповіла про пережиті під час обстрілів та бомбардувань дні, про те, як ховалися в підвалі, як жили, їли і спали в коридорі, як опинилися в Ужгороді, а також про роботу, дистанційне навчання зі своїми учнями та студентами. У цей час пан Сергій забавляв сина Сашка, якому два роки і три місяці.

Навпроти мене сидить молода, вродлива жінка, сповнена творчого запалу, в розквіті сил – їй 41 рік. Говорить літературною українською, лаконічно, логічно, чітко вимовляючи кожне слово, – дається взнаки викладацька діяльність. Посміхається, але за тією посмішкою бачу пережите, біль, сум, тривогу, невизначеність.

– Працюю в Харкові, викладаю домру і граю на мандоліні. З гордістю скажу про такий історичний факт: саме в Україні розпочалося професійне навчання на народних інструментах. 1926 року в Харкові була створена кафедра народних інструментів у вищому навчальному закладі, і домра стала першим народним музичним інструментом, який викладався у вузі. Дуже пишаюся тим, що працюю на такій знаній історичній кафедрі. Відрадно, що сучасна молодь має бажання зберігати і примножувати українські народні традиції.

А ще працюю в музичному училищі й музичній школі. Усі ці сходинки дуже пов’язані між собою. У п’ятирічному віці взяла дитину за ручку і повела її у світ музики, світ народного мистецтва. П’ятеро моїх студентів, які навчалися в музичній школі, наразі здобувають вищу освіту в консерваторії.

Музикою почала займатися з п’яти років. Мої батьки – професійні музиканти. Мама, Надія Костенко, – домристка; батько, Євген Костенко, – баяніст. Вони закінчили Київську консерваторію ім. П.Чайковського.

Я народилася в Полтаві, потім ми жили в Алушті, батько – корінний кримчанин. Із Сергієм знаємося й разом граємо 33 роки, у шлюбі з 2006-го. Поїхали навчатися до Києва, закінчили музичне училище ім. Глієра. Після того університет мистецтв у Харкові. Тут і звили своє сімейне гніздечко. Будинок, у якому знаходиться наша квартира, за п’ять хвилин їзди на авто до Харкова. Це смт Пісочин. Перечин – Пісочин. Назви населених пунктів трохи схожі, у цьому є певний символізм.

У нас один син, Сашко. А батьки залишились у Криму. Ми не можемо поїхати до них, відвідати, вони не можуть бачити свого внука. Але віримо, що війна скоро закінчиться і ми обнімемо своїх рідних, друзів.

– Які твори у вашому репертуарі?

– Виконуємо і класичні всесвітньо відомих композиторів, і народні, і сучасні. Тепер зосереджуємось на творах українських митців. 19 квітня на сцені в Перечині вперше зіграли «Мелодію» Мирослава Скорика. Це гімн української музики, який виконується у всьому світі. Відбулася також прем’єра колискової «Ой ходить сон коло вікон» у перекладі Левка Ревуцького та Миколи Лисенка для домри з баяном. Уперше в Перечині зіграли тріо з гітаристом Марком Топчієм патріотичну пісню «Ой у лузі червона калина», напередодні зробивши транскрипцію для наших народних інструментів.

– Де вас застала війна?

– 24 лютого пробудилася рано-вранці, почала збиратися на роботу. Зателефонувала моя студентка: «Почалася війна». Я почула вибухи, на роботу, звісно, не пішла. Наша квартира на першому поверсі в багатоквартирному будинку. Весь час були в Пісочині. На роботу не ходили – російські війська розбомбили центр Харкова. Громадський транспорт не працює. У метро живуть люди із самого початку вторгнення. Ми були вдома, під час перших повітряних тривог ховалися з сином у підвалі. Він не облаштований, тому жили в коридорі, там їли і спали. Обстріли тривали постійно.

На той час у наших навчальних закладах були канікули. Навчання розпочалося 2 квітня. Наразі читаю лекції онлайн і проводжу уроки з тими учнями музичної школи, які можуть бути на зв’язку. Зарплату виплачують частково.

– Як ви опинилися в Ужгороді? Що взяли із собою?

– З самого початку війни з нами на зв’язку була Лідія Маніца, викладач Ужгородської дитячої школи мистецтв. Вона наш давній друг. Професійні та людські зв’язки тривають з нею з 2001 року. Коли над нашим будинком почали літати винищувачі, скидати важкі бомби, вирішили рятувати себе і сина. Зателефонували Лідії Олексіївні. Вона сказала: «Ідьте до нас, житло допоможу знайти».

Увечері 6 березня зібралися і вранці поїхали. Взяли рюкзак із документами, дитину. Спакувала домру, бо це моє життя, це мої руки, без домри я уже не можу. Чоловік не взяв баян, бо він великий. Цей баян, на якому зараз грає Сергій, дав ужгородець Михайло Рибалко.

Коли сіли на потяг, нам казали, що прямуємо до Львова, але зрештою потяг прибув до Тернополя. Звідти дуже складно добиралися на Закарпаття. Лідія Олексіївна знайшла нам житло в Ужгороді, зараз там проживаємо, сплачуємо тільки комунальні послуги.

– Чим ще займаєтесь?

– Виховуємо та ростимо сина, робимо аранжування для ансамблю, маємо репетиції на своїх інструментах, готуємось і проводимо благодійні концерти, майстер-класи. В окремій кімнаті з нами у квартирі проживає відомий гітарист України Марк Топчій. Разом творимо щось нове. Незважаючи на всі труднощі, воєнний стан, ми повинні працювати, навчати студентів, щоб вони були свідомими українцями. Водночас треба самим відволікатися. Хочеться, аби ця війна якомога скоріше закінчилася, щоб настав мир і ми повернулися додому. Наразі не знаємо, чи наша квартира ціла, чи в нас уже немає житла, – каже пані Наталія, ледве стримуючи сльози.

– Люди мистецтва завжди допомагають одне одному, підтримують, між нами не існує кордонів, – зауважив директор Перечинської школи мистецтв Євген Кул, який приєднався до нашої розмови.

Тетяна ГРИЦИЩУК