Відомий угорський репортер проведе тиждень на Закарпатті
Угорський письменник і журналіст хорватського походження, лауреат Пулітцерівської премії Вуїч Твртко не вперше відвідує Закарпаття. Цього разу він проведе тиждень у Берегові, де працюватиме ведучим на радіостанції «Пульс ФМ». Каже, у нинішній ситуації дуже потрібні добре слово, підбадьорення, тому в, здавалося б, безвихідній ситуації спробує допомогти жменьці угорців, які попри труднощі залишилися на Закарпатті. Інтерв’ю в журналіста взяло видання «Карпатолйо».
– Ми зустрічалися не так давно, у грудні. Тоді ніхто з нас і подумати не міг, що наступного разу побачимося в такій складній ситуації. Проте ти тут з нами. Що спонукало тебе до цього?
– Справді, не так давно ми зустрічалися в Берегові, а саме 7 грудня, коли я привіз сюди дитячу літературу, яку ми передали місцевій школі. Було великим щастям мати можливість привезти книжки дітям нацменшини. Закордонні національні меншини займають особливе місце в моєму серці. Тоді я навіть гадки не мав, що ми опинимося в такій ситуації. Я живу за 13 тисяч кілометрів від Закарпаття, на Гаваях, але коли зателефонував друзям, серед яких був і Мігай Дебрецені, то переконався, що треба приїхати.
Я запитав його, що потрібно, і він відповів: добре слово, спокій, правдива, виважена інформація. Саме тоді стало відомо, що на місцевому радіо вже не залишилося кому працювати через відомі всім умови. Пригадалося, як у 1991 році, опинившись у заблокованому місті й не маючи жодного досвіду, я став ведучим військового радіо. Тож зрозумів, що означає інформація рідною мовою для угорської громади в такій кризовій ситуації. Я купив квиток на літак до Будапешта, а потім приїхав на Закарпаття, де почав працювати ведучим «Пульс ФМ» через 13 років після того, як це сталося вперше в моєму житті.
– Ти тут тепер не сам.
– Було дуже хвилююче, що через день приїхав мій син Барнабаш і сказав: «Тату, мені 18 років, і якби мій паспорт був іншого кольору, мене б узяли в армію. Ти все життя говорив, що ми повинні допомагати іншим». Тож він теж тут зі мною.
– Яким був перший робочий день на Закарпатті?
– Золтан Бірта – мій начальник. Цікаво, що ми обговорювали деталі програм, коли я був ще в дорозі з Гаваїв до Берегова. Хто коли-небудь літав зі східного узбережжя в цьому напрямку, знає, яка це різниця в часі (12 годин) та яке навантаження на організм. Зараз у мене була б ніч, але я мушу перелаштуватися. Намагався викластися на всі сто під час першої ранкової передачі, розбавили її низкою інтерв’ю. Золтан сказав, що радіо може транслювати більше годин рідною мовою, ніж раніше. Щодо місцевих тем я покладався на шефа, але й сам намагався працювати по максимуму. Я дуже зрадів, коли Золтан сказав, що задоволений моєю роботою.
– Які враження після спілкування з місцевими жителями та вимушеними переселенцями?
– Я ночував у готелі, де біженці жили навіть у сауні. Маю власний досвід 30-річної давнини. Нинішня ситуація травмує. Область мирна, спокійна, нехай такою й залишиться. Але вже є загиблі військові закарпатці, місцева вдова-угорка та угорець-напівсирота. Звісно, це травма. Важко й тоді, коли розмовляю з чоловіками про те, чи прийдуть вони на роботу, чи їх заберуть служити. Думаю, і тобі непросто думати про те, наскільки довго твої рідні зможуть залишатися поруч із тобою. Я відчуваю довкола велику невпевненість і страх. Вражають розповіді переселенців з різних куточків України, яких розмістили в школах і садочках. Люди плачуть і дякують місцевим угорцям, і не лише їм, за доброту, милосердя та допомогу. Одна жінка з Херсона сказала, що ніколи досі не була на Закарпатті, але, коли повернеться додому, скаже своєму чоловіку, котрий служить на фронті, що він теж мусить приїхати, щоб познайомитися із закарпатцями.
Людина народжена не для того, аби ховатися під звуки сирен. Мати народжувала, виховувала, плекала свою дитину не для того, щоб її поховати. Це дуже важка ситуація для всіх. У цей складний період я хотів своєю присутністю показати, що, будучи хорватом, тепер я закарпатський угорець, я теж спав уночі на підлозі, я один із вас. З іншого боку, пекар допомагає тим, що пече хліб, а я тим, до чого маю хист, тому став радіоведучим на Закарпатті.
– Закарпатці протягом тижня кожного ранку можуть почути тебе в ефірі. Водночас ти приїхав не з порожніми руками, оскільки благодійність займала важливе місце у твоєму житті протягом десятиліть.
– Я посол доброї волі Баптистської служби допомоги вже протягом 19 років. Першу благодійну акцію «Подарунок у взуттєвій коробці» проводив разом зі своїми трьома товаришами. Кожен публічний виступ намагаюся використовувати задля благодійності. Якщо ви телефонуєте на благодійний номер 1355, мій голос дякує вам. Я планую провести благодійне кавування, благодійний вечір спільно з Баптистською службою допомоги. Напередодні ми були в Мукачеві та районі, де роздали гуманітарну допомогу – пожертви благородних угорців.
– На завершення розмови скажи, що б ти побажав нашим читачам?
– У війні не може бути переможця, будуть переможені в багатьох місцях. Війна на території колишньої Югославії також була щоденною боротьбою за виживання. Вона тривала довго, але закінчилася. Молю Бога, щоб ця війна закінчилася набагато швидше, щоб найближчим часом ми згадували її, як кошмарний сон. Цього не мало статися, але в будь-якому разі це повинно закінчитися. У цій ситуації нацменшина, закарпатські угорці, перебуває в особливо скрутному становищі. Це не їхня війна, але їх так само можуть забрати на фронт. Як я зазначав, уже є загиблі угорці. Водночас шокує думка про те, що з колишньої 400-тисячної угорської меншини в сербському Воєводині зараз залишилося 250 тисяч. Угорці в Хорватії також практично були скошені тим, що там сталося. Усе це зменшує нацменшини. Я приїхав, аби показати, що також є представником меншини. І наразі немає значення, якої я національності, тепер я закарпатський угорець, моє серце б’ється разом із вами.
Еніке Вараді/Várady Enikő/Kárpátalja hetilap
Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.
Підписатися