Відкинута весільна традиція Малого Раківця на Іршавщині: молодичин колач уже не печуть

На Закарпатті весільні звичаї формувалися роками, століттями і переходили від покоління до покоління. Кожен район, і навіть село, мали свої обряди, традиції, які люди вшановували і переймали у своїх предків.

Дійство було пронизане символічним змістом, що додавало неповторності, колориту. І ритуалів було настільки багато, що в деяких населених пунктах весільна трапеза тривала тиждень. Та все минає з часом, і зараз молоде покоління не так серйозно ставиться до цього – надаючи перевагу трендам, відкидає традиції.

Весілля у Малому Раківці, що на Іршавщині, неможливо було уявити без молодичиного колача. Мав декілька синонімів: колач молодої, перец, верченик, крученик. Пекли його у печі у великій круглій тепші. Готувала його мати молодої або родичка – уйна, стрийна, жінка, яка зналася на цій справі й була щаслива у шлюбі. Колач молодої витіснив український коровай, яким батьки тепер зустрічають та благословляють наречених.

Переглядаючи фото та відео десятирічної давнини, видно, що обряд із верчеником – то було справді гарне, цікаве і незабутнє дійство. Це був символ того, що двоє молодих людей стали єдиним цілим, їх поєднав пухкий ароматний хліб у формі великого бублика, колеса.

За допомогою спогадів та розповідей малораківчан кореспондент «Карпатського об’єктива» відтворила витіснену традицію села.

Розпочнемо з рецепта. Ним поділилася Єлизавета Кукуль.

– Колач готувався напередодні свальби, за день-два. Тісто-здобка – як для паски. Півтора кілограма білої муки вищого ґатунку двічі просіювали до глибокої емальованої миски. Дріжджі розмили у теплій воді, додали трохи цукру. Коли забродило, то додали до муки. Літр свіжого домашнього молока скип’ятили, охолодили, аби було ледь тепленьке. До молока ми додали півлітра чистої води. Якщо на самому молоці, то колач буде кришитися. В окремій мисці розбивали 5-6 яєць. Багато яєць не треба, бо тісто буде крихке. Трохи цукру, солі. На середині процесу замішування додавали півпачки розтопленого вершкового масла. Дехто присмачнював ще й ізюмом (родзинками).

Як тісто підкисло, то починали виробляти його, валяти на чистій дерев’яній поверхні – на кухонній дошці чи на столі. Потім пробивали рукою і на руці викручували, робили верченик. Тісто відправили до великої круглої тепші, у середину поставили горниць, до нього насипали картоплю або поставили камінь, аби горниць мав тягу до тепші. Як тісто трохи підросло, починали ціфрувати (прикрашати) різними ціфрами – листочками, квітками, місячиками із прісного тіста. На початку 2000-х років з’явилося багато різних форм, колач парадили за допомогою них, фантазували, а давно ціфрували за допомогою металічної кришечки зі скляної пляшки з-під мінералки. Колач мастили збитим жовтком. У підготовлену піч відправляли на годину. Готову випічку вийняли, поставили на дошку і накрили скатертиною. Так залишили охолоджувати.

Єлизавета Василівна додала, що пекли два-три перці, для весільного обряду вибирали той, який найкраще вдався на вигляд. Бо все могло бути: колач, як і хліб, міг «підрізатися», «посміхнутися», пригоріти.

Ще пекли два малі верченики, їх теж ціфрували прикрасами з тіста, з тіста робили імена молодиці й молодого. На ці верченики в’язали вишиті нареченою рушнички і встановлювали на стіну, де сиділи молоді під час застілля, а посередині кріпили святий образ. Раніше весілля справляли у шопі або хаті на 250-300 чоловік.

– На молодичин колач в’язали вишитий нареченою рушник (обрУс) та червоний пантлик (стрічку). Кожна дівчина старалася, аби її обрус був якнайкращим, із особливим і неповторним візерунком. Наприкінці 80-х років у моду зайшла вишивка білими нитками з вирізуванням, то була дуже делікатна, тонка робота, – пригадала Ганна Василівна. – Верчеником зустрічала наречених удома мати, коли вони повернулися з розписок та вінчання. Вона благословляла їх на щасливе сімейне життя, щоб жили в достатку, в любові, благодаті. Потім наречені просували руки у верченик і так ішли до хати. Колач ставили високо на шафу, аби ніхто його не пошкодив, не вдався до ворожінь.

Раніше справляли два весілля – спочатку в молодої, а потім у молодого. Коли йшла свальба (гості) від молодиці до молодого, верченик несла мати. Там передавала в руки свасі, себто свекрусі нареченої. Вона також благословляла ним наречених, які просували руки в дірку і так заходили до шопи чи хати, де гулялася свальба. У деяких родинах наречених зустрічала з колачем сестра молодої.

– На поправках староста або батько проводив розваги – було весело, цікаво, гості з молодими фіґлювали. Колач надрізав у двох місцях і засував у дірку руки молодих. Зігнувши руки у ліктях, вони тягнули до себе: хто більшу частину відтягнув, той і буде головним у сім’ї. Зазвичай староста підігрував нареченій, робив так, аби їй дісталася більша частина. Рушником та червоною стрічкою, які були на колачові, зв’язували наречених, аби завжди були в’єдно, – розповів Петро Васильович.

«Колач різала і ділила молода. Кожен гість отримував кусок. Дехто брав додому для дітей. Хто з родичів не був на поправках, питав: чи добрий був молодичин колач? які на ньому були ціфрі? який був обрус? У селі не пригадують жодного випадку, аби молодичин колач був недобрий чи нефайний. «Молодичин колач дуже файно пахнув, був такий смачний, як паска, було таке відчуття, що май доброго колача нема на світі. Цей аромат, смак досі пам’ятаю», – поділилася спогадами Любов Семенівна.