По різні боки кордону: велико- та малоселменчани й донині відновлюють родинні зв’язки, втрачені 7 десятиліть тому

Нині вже майже не залишилося живих свідків трагічних подій 70-річної давнини, коли наприкінці червня 1945 року разом зі зміною карти тодішньої Європи під ніж великої геополітики потрапило й невеличке закарпатське село Селменці, яке тоді входило до складу Велькокапушанського округу Словаччини. Лінію кордону встановили за лічені години, не попередивши заздалегідь нікого. В одну мить по різні боки колючого дроту опинилися цілі родини: батьків розлучили з дітьми, сестер із братами, не пошкодувала доля й закоханих та наречених.

Вулиці села розділено кордоном

Живі та мертві, розділені колючим дротом

Кілька років тому найстарший мешканець Малих Селменців Золтан Євчак розповів мені історію своєї родини. Він, тоді молодий хлопець, відбував військову повинність на господарських роботах у Німеччині. Повертаючись додому, дізнався від залізничників про те, що сталося. Зустріч із рідним селом його вразила: половина родичів, знайомих, церква, школа та навіть кладовище, де був похований його батько й де залишилася пам’ять більшості їхніх родин, опинилися за колючим дротом…

Місцеві розповідають, що все відбулося так швидко, що навіть якщо хтось із нижнього кінця Селменців був у родичів у вишньому, вмить опинився в іншій державі. Причому без права повернення додому. Зворушлива історія про дівчину Ребуш, яка пішла до родини на край села саме в ті прокляті години. Додому вона вже не повернулася. Прикордонники не пустили. Так і залишилися: вона в Чехословаччині, а батьки та наречений – в Україні.

На кордоні протягнули колючий дріт, розорали прикордонну смугу й установили дерев’яну огорожу, через яку нічого не було видно на протилежному боці. Проте селяни швидко знайшли можливість спілкуватися: вони перегукувалися, обробляючи землю, або ж співом давали знати, що в селі хтось помер, народився, захворів чи одружується. Більшість жителів були угорцями, тож перемовини велися угорською мовою, і прикордонники не розуміли, що таким способом люди спілкуються.

Чимало доль поламав поділ села. Золтан Євчак розповідав, що історія його сусідки пані Марії типова для тутешніх мешканців: по той бік кордону опинилися її два брати, сестра та донька. Коли ховали братів, вона благала прикордонників, аби дали попрощатися з ними. Не вблагала. Через закритість СРСР не довелося їй зустрітись і з іншими своїми родичами. Так і дожила віку, вдивляючись туди, де залишилася частинка її самої…

У перші роки після поділу села, коли хтось помирав на «тому» боці, труну приносили до кордону. Так і прощалися малоселменчанські родичі з померлими великоселменчанськими: через колючий дріт.

В іншій державі опинилися і брати пана Золтана. А він зміг відвідати своїх близьких лише в 1956 році, коли в аварію потрапив його брат. І тільки в 1989-му зняли більшу частину огорож між частинами села, уже можна було бачити своїх рідних та спілкуватися з ними через кордон. Проте чимало родинних зв’язків на той час загубилося.

Докорінно все змінилося у 2007 році з відкриттям пішохідного пункту пропуску. Нарешті зняли й колючий дріт між Малими та Великими Селменцями. Здавалося б, нині ніщо не повинно завадити возз’єднанню розділених родин. Та все ж мешканцям Малих Селменців не просто потрапити до своїх рідних у Словаччині, для цього їм треба отримати шенгенську візу або ж дозвіл на малий прикордонних рух. Чого не скажеш про словацьких селменчан, яким не потрібно жодних віз.

За дешевим крамом – до колишніх односельців та родичів

Та нині мешканці Великих Селменців щодня простують до Малих не заради пошуку своїх загублених родичів, а через… меркантильний інтерес. Вони йдуть в Україну за дешевими харчами, горілкою, цигарками, одягом. Як розповідають прикордонники, щодня о 9-й годині люди сотнями збираються на пункті пропуску. А післяобідньої пори повертаються додому, тягнучи чималі клунки із дешевим українським товаром. До речі, це позитивно відобразилося на донедавна депресивному селі: нині тут розквітає приватний бізнес. Як жартують місцеві, у них що не хата, то магазин. Зведено й нову добротну дорогу. Усе це позитивно впливає на розвиток села, зокрема його бюджет. Та найголовніше – молодь перестала виїжджати. Тоді як у Великих Селменцях масово покидає свою батьківщину, адже там немає перспективи ані для роботи, ані для розвитку бізнесу.

Проте у словацьких Селменцях вражають якісні дороги, пішохідні й велодоріжки, добротні автобусні зупинки, покошені узбіччя та охайні заквітчані подвір’я. А от магазинів на все село лише три, та й то невеличкі. Утім навіщо їм крамниці, коли все необхідне вони можуть купити набагато дешевше в сусідньому, хоча й закордонному селі?

Про трагедію 1945 року у Великих Селменцях пам’ятають також із переказів. Староста Лайош Товт, який уже 14 років керує селом, каже, що він знає про цю сторінку історії зі спогадів свого діда, котрий теж був сільським старостою у воєнні роки. Дідусь розповідав, як його змушували підписувати петицію про приєднання села до СРСР і як він кілька днів переховувався, аби не робити цього. Не діждавшись старости з печаткою, маркувальники таки проклали новий кордон через населений пункт. Лайош каже, що два роки тому йому пощастило зустрітися зі своїм двоюрідним братом, який живе в українських Селменцях. Він каже, що «лінія кордону розділила не тільки родини, але й землі: чимало приватних ділянок залишилося по інший бік кордону. За законом Словацької Республіки, мешканці українських Малих Селменців, земля яких залишилася на іншому боці, мають право на її повернення. Тоді як словацькі селменчани таким правом в Україні не можуть скористатися».

Нині у Великих Селменцях мешкає 630 людей, з яких лише три словацькі родини, решта – угорці. Чимало хат у селі порожні: старші жителі вмирають, а їхні нащадки покидають рідний край. До речі, вже три закарпатські родини придбали тут собі домівки. У Великих Селменцях є три церкви, угорськомовна школа, в якій навчається 150 учнів, та дитсадок із 50 вихованцями, для дітей споруджені сучасні спортивні й ігрові майданчики, створено найкращі умови для навчання. «Проте молодь виїжджає до великих міст: Братислави, Кошиць, а також до Чехії, Угорщини, Великобританії, Німеччини в пошуках роботи та кращого життя, – бідкається пан Лайош. – Рівень безробіття в селі сягає 40%». Та разом із тим староста не вірить, що невдовзі все зміниться на краще. І хоче, аби більше ніколи й ніде у світі не повторилася трагічна історія його села, а мирну суверенну Україну мріє якнайшвидше побачити в складі Євросоюзу, щоб не тільки штучно роз’єднане рідне село, але й наші братні сусідні народи спілкувалися без бар’єрів, які пролягають через землі та душі людей.

А мешканці українських Селменців мріють про те, аби тут нарешті відкрили обіцяний автомобільний пункт пропуску, бо тоді село та люди матимуть ще більші можливості для розвитку бізнесу й заробітку.

Оксана ДУДАШ

Фото автора