У Вишку на субітку!

“Карпатський об’єктив” віднайшов унікальний звичай у далекому гірському селі на Великоберезнянщині.

На Петра-Павла тут усім селом на полонинах та пагорбах палять незвичну ватру – субітки. Чому, для чого, в пам’ять кого – місцеві розповісти не можуть, зате як один твердять, так, мовляв, прадіди робили, так і ми робимо. Звичай цей священний, місцеві розповідають про нього із великою повагою, радо показують та розказують. Ми подивилися, і спробували розгадати, що ж це таке – субітка у Вишці.

Власне, це щонайменше 5-метрова конструкція конусоподібної чи трапецієвидної форми із сухих дерев, яку готують заздалегідь саме для того, аби спалити. А запалюють її пізно ввечері 12 липня,. Займається цим хлопчача громада кожної окремої вулиці – тому й субіток у селі декілька, у Вишці, власне, 4. Ми йдемо на Скалу – урочище, де палитимуть субітку. Маємо провідника з місцевої хлоп’ячої ватаги – Юру Качмара. Дорогою до Скали, вні розповідає про особливості підготовки ватри. Використовують на субітку бук та березу. Із високих бучків роблять жердини висотою мінімум 5 метрів, їх закопують у землю на 1, 2 м. Тут – скала, тому такі ями вирубувати важко, ось чому субітки відбуваються завжди на одних і тих же місцях. Кожна вулиця має два такі у постійному використанні, міняє їх через рік. Установлені букові жердини хлопці зв’язують уверху товстим дротом (їм допомагають дорослі), перекладають 2-3 метровими поперечинами й на них згодом накладають березові гілки, попередньо висушені. Конструкцію поверху ще обкладають високими сухими березами.

Цікавлюся, чи не мають проблем із лісівниками – чи дозволяють рубати дерева на субітку.

–- Навпаки, дорослі ще й допомагають, – розповідає колега Юрка Федько Костик, який теж будував субітку на Скалі, – ще на етапі, підготовки ходимо по селу, з кожного двора дають якісь гроші – адже купуємо бензин, ним обливаємо собітку, аби швидше та яскравіше спалахнула, дають від 20 до 100 грн, туристичні бази, що працюють у Вишці, дають й по 1000 грн. На ці гроші купуємо матеріал, платимо за довіз, ще й лишається трохи на гостину хлопцям біля субітки.

Уже коли субітка готова, її постійно вартують, аби хлопці із сусідньої вулиці не підпалили. Адже між парубоцькими ватагами у селі відбувається ціле змагання – на найкращу субітку. Переможці матимуть добру славу у селі.

Раніше субіткові ватаги нараховували до 15-20 чоловік, зараз – 5-6. Примітно, що загрозу зникнення звичаєві вбачають не в недбальстві та байдужості молоді, а з боку Євросоюзу.

– Як прийде Європа – субітки можуть заборонити, бо там узагалі заборонено у лісі розводити вогонь, – переживає Юрко Качмар.

Цікаво, що місцеві вірять, що субітки – це не просто древній звичай, який тут пам’ятають з діда-прадіда. Тут вірять, що цей вогонь захищає село, людей, худобу й навіть урожай. Очищає й освячує – усе й усіх.

Вечором усі вишківчани виходять з домівок, аби спостерігати субітки. Хтось піднімається на полонину, інші дивляться знизу – так видно усі чотири вогнища. Коли вогнище запалало, усі кричать «Ура!». Потім підлітки запалюють факели і спускаються вниз, так само кричачи «Ура!» Внизу факели тушать у грядках з капустою. Сенс обряду « тушіння факелів у капусті» мені так ніхто й не пояснив. Місцеві з приводу цього озвучують сакраментальну фразу українців: «на врожай». Ще почула таке: на захист від попелиці. Примітно, що дехто із хлопчаків просто кидає свої палаючі «факлі» просто у потік, бо газдині кричать, що ти мені капусту попалиш!

Тим часом на полонині ще догоряють субітки. Біля них залишаються старші парубки та чоловіки, гостяться, співають народних пісень. Цікаво, що йдучи вниз, кожен повертається й хрестить догораючу субітку. Примітно, що у Вишці на субітки ходить й місцевий священик із синами.

На загал, свято завершується близько другої ночі.

Спускаючись униз, думаю над сенсом цього безсумнівно древнього, якимось дивом збереженого тут на задвірках Закарпаття, звичаю. Безсумнівно, що вишівські субітки – це одна й та ж система купальських ігрищ з вогнями. Адже «соботками» називають купальські вогні у поляків, словаків А великоберезянські села Вишка, Люта та Тихий (де донині зберігся цей звичай) розташовані акурат на стику трьох країн – Словаччини, Польщі та України. Тому назва зрозуміла. А от сам звичай – та ще й тушіння в капусті факелів – ні. Найбільше збиває з пантелику сам час проведення: чому саме на Петра-Павла, коли купальські вогні уже відгоріли?

Цікава у цьому сенсі теорія дослідниці закарпатських традицій, гіда Олени Кудрі.

– Я часто привожу сюди туристів, на них ці місцини на Великоберезнянщині справляють величезне враження. Окрім усього іншого, тут дуже архаїчні християнські звичаї, незвичні ікони в церквах, дрені мелодики гімнів на службах… У працях настоятеля Мукачівського монастиря Василя Проніна, який вивчав історію християнства на цих землях, я знайшла цікаву інформацію. Він писав, що ймовірно, християнство прийшло на Закарпаття набагато раніше до святих Кирила та Мефодія. Посилаючись на різні історичні джерела, Пронін зокрема, а крім нього й інші дослідники розповсюдження християнства у слов’ян, писав, що сюди, на Закарпаття, на край Римської імперії колись висилали перших християн, зокрема, на солерудні. Особливо багато їх з’явилося тут у часи Нерона, після пожежі в Римі, у якій звинуватили християн. Тому ймовірно, що першими були тут християни, які пам’ятають пожежу Риму та апостолів – зокрема, Петра й Павла. Примітним щодо цього є цей звичай на Петра-Павла – гасити факели в капусті. Завважте: не в огірках, не в кукурудзі чи в картоплі, а саме в грядці з головками капусти. Згадаймо на хвильку, який дивний збіг – стосовно головок капусти та апостолів Петра і Павла. Адже Павла як громадянина Римської імперії за християнство скарали, відрубавши голову (перегук з головкою капусти), а Петра розіп’яли вниз головою (факел тушать в капусті саме «вниз головою»). Тому можемо припускати, що цей звичай має не тільки язичницьку природу, а розповідає нам про перших християн на Закарпатті.

Тетяна Когутич