Володимир Ковач корені дерев перетворює на скульптури

Закарпаття здавна славилося майстрами, які вміли розмовляти з деревом. Різьбярство раніше було не просто ремеслом, а способом передати характер краю, його гірську стриманість і водночас внутрішню силу. Колись у кожному селі був свій майстер, що творив ікони, прикрашав храми, вирізьблював побутові речі. Сьогодні ці традиції не зникли повністю, але стали рідкіснішими. Їх витіснили більш прибуткові професії, швидке виробництво і прагматичний підхід до життя.

Та попри зміни часу, ще є люди, які не можуть відмовитися від творчості. Вони не завжди називають себе митцями, не женуться за славою і не шукають вигоди. Вони просто відчувають матеріал і потребу щось створювати. Часто це не основна справа їхнього життя, а внутрішня потреба, що не зникає з роками.

Саме таким є хустянин Володимир Ковач. За професією він столяр, усе життя працював із деревом. Але справжнє натхнення знаходить у тому, що інші обминають. Старі коряги, покручені корені, шматки дерева, які здаються непридатними ні для чого. У його руках вони отримують нове життя. Перетворюються на скульптури, в яких є характер, рух і навіть настрій. Коренепластика для пана Володимира не є бізнесом. Це радше спосіб відпочити душею і знайти гармонію. Його роботи не стоять у крамницях і не мають цінників. Вони живуть у домівках друзів, знайомих, тих, кому майстер вирішив подарувати частинку своєї праці. Більше про своє захоплення майстер розповів «Карпатському об’єктиву».

Не звик сидіти без діла

Під будинком Володимира Ковача розташована простора підвальна майстерня. Колись тут було шумно, працювали інструменти, виконувалися замовлення, кипіло життя. Сьогодні темп роботи змінився, але саме місце не втратило свого значення для господаря.

Чоловік зустрічає гостей із посмішкою. Рухи спокійні, впевнені, звичні до праці.

«Хоч за віком я пенсіонер, але сидіти без діла не звик. Чекати на ті копійки від держави не можу. Треба якось крутитися. Із дружиною обоє хворіємо, ліки дорогі. Жити ж треба, платити за світло, за газ. Добре, що син допомагає, але в нього своя сім’я. Не хочу бути для нього тягарем», – каже «Карпатському об’єктиву» хустянин.

Уся площа підвалу зайнята інструментами, заготовками, старими дошками і корінням. Тут немає музейного порядку, але є своя логіка, зрозуміла тільки майстру. Кожен шматок дерева має своє місце і, здається, свою історію.

«Колись роботи було більше. Робилися меблі, різні замовлення мав. Зараз люди рідше звертаються, купують готове. Але нічого, на хліб із маслом вистачає», – додає пан Володимир.

Саме тут, серед запаху дерева і пилу, народжуються його скульптури. Але почалося все значно раніше.

«Мій дід був різьбярем. Робив шедеври. Усе, що вмію, від нього. Ще малим дивився, як він працює. Він не просто різав дерево, а ніби витягував із нього образ, – згадує майстер. – Батько обрав інший шлях і пішов у будівництво. Я ж навіть не думав, ким буду. Воно якось само сталося. Дерево завжди було поруч. Коренепластика ж з’явилася у житті значно пізніше, вже в зрілому віці. Але саме вона стала тим, що приносить найбільше задоволення. Матеріал для своїх робіт шукаю сам. Найчастіше у лісі, коли відпочиваю. Там тиша, інше повітря. Ідеш, дивишся під ноги, по боках. Інколи знаходиш таке коріння, що вже бачиш, що з нього буде. Воно саме підказує. Для коренепластики підходить не кожне. Добре працюється з дубом, буком, грабом. Вони міцні, мають цікаву структуру. Але інколи і фруктові дерева трапляються цікаві. Головне, щоб форма була жива».

Коріння, за його словами, має свій характер. Воно вже сформоване природою, і завдання умільця не зіпсувати цю форму.

«Я не люблю сильно переробляти. Якщо бачу, що це, наприклад, птах або звір, то просто допомагаю цьому проявитися. Дерево саме диктує, – каже закарпатець. – Процес починається з очищення. Потім сушка, обробка, інколи шліфування, але без надмірної «правильності». Не хочу, щоб воно було як пластмаса. Має залишитися природність. Тріщини, вигини, нерівності – це і є краса».

У майстерні можна побачити десятки робіт. Одні великі, майже в людський зріст, інші зовсім маленькі.

«Найбільша моя робота важила десь кілограмів 40. Ледве витяг із лісу. А найменша – як долоня. Але інколи маленьке робити складніше, ніж велике», – ділиться думками чоловік. – Є серед виробів і такі, що мають особливе значення. Була одна робота, довго над нею сидів. Ніяк не виходило. Хотів зробити одне, а виходило інше. Потім зрозумів, що не треба ламати дерево. Треба слухати. І тоді все склалося».

За приблизними підрахунками, у доробку умільця вже кілька десятків, а можливо і більше сотні робіт.

«Я їх не рахую. Роблю, коли є настрій. Це не конвеєр, – зізнається пан Володимир. – Працюю тільки для себе та друзів. Не лежить душа до того, щоб продавати. Це ж не просто річ. Це частина мене. Я краще подарую. У мене багато знайомих. От їм і роздаю».

Любов до дерева завжди буде у шані

Захоплення коренепластикою у Володимира Ковача з’явилося після одного цікавого випадку, приблизно десять років тому.

«Я йшов лісом і натрапив на корінь. Він був такий закручений, ніби хтось спеціально його так склав. Я підняв, приніс додому і довго дивився. У голові крутилася думка: а що, як нічого не вигадувати, а просто підкреслити те, що вже є? – згадує майстер. – Він і став початком нового етапу в житті. Зробив із нього щось схоже на птаха. Може, інші й не впізнали б, але для мене це було відкриття. Я зрозумів, що в корінні вже є форма. Треба тільки її побачити. З того часу почав частіше ходити до лісу. Але не як звичайний відпочивальник, а як людина, що шукає матеріал для творчості. Тепер я дивлюся під ноги зовсім інакше. Інші проходять повз, а я можу зупинитися біля якоїсь коряги і стояти кілька хвилин. Думаю, у що вона може перетворитися».

Коренепластика, за словами майстра, потребує не лише технічних навичок, але й особливого бачення.

«Треба мати терпіння. І ще уяву. Бо ти працюєш не з чистим шматком дерева, а з уже готовою формою. Якщо почнеш різати навмання, то все зіпсуєш, – пояснює пан Володимир. – У своїй роботі використовую звичайні столярні інструменти: пилки, стамески, ножі, шліфувальні пристрої. Але головним інструментом вважаю не їх. Найголовніше – це очі і руки. Інструмент лише допомагає. Буває, що корінь лежить і чекає. Я не поспішаю. Якщо не бачу образу, то краще не чіпати. Сам процес створення скульптури може тривати по-різному. Все залежить від складності форми і настрою. Є роботи, які роблю за кілька днів. А є такі, що тягнуться місяцями. Не тому, що важко, а тому, що треба відкласти, подумати, повернутися пізніше».

Іноді майстер працює кілька годин поспіль, не помічаючи часу.

«Коли входиш у процес, то ніби випадаєш із реальності. Час іде, а ти не відчуваєш. Це як відпочинок, хоча й фізично працюєш, – наголошує хустянин. – Не всі вироби мають чітко заданий сюжет. Часто вони залишають простір для уяви. Я не люблю називати свої роботи. Хай кожен бачить щось своє. Для когось це може бути птах, для когось – зовсім інше. Хоча є й такі скульптури, де образ більш очевидний: тварини, людські постаті, казкові істоти. Іноді природа сама настільки точно все зробить, що лишається тільки трохи підправити. І вже видно, що це, наприклад, кінь чи риба».

Попри багаторічний досвід, Володимир Ковач не вважає себе великим майстром.

«Я ще вчуся. Кожна робота – це новий досвід. Немає такого, що вже все знаєш, – заявляє він. – Хотілося б зробити ще кілька великих виробів. Можливо, щось для подвір’я. Таке, щоб радувало око. Також якби хтось захотів навчитися, я б показав. Шкода, що молодь мало цікавиться такими речами. Усі більше в телефонах. Але вірю, що ручна праця і любов до дерева ніколи не зникнуть повністю».

Марина АЛДОН