Черги як норма життя: скільки часу в очікуванні проводять закарпатці

Черга давно перестала бути тимчасовим незручним епізодом. Для багатьох мешканців Закарпаття вона є такою ж звичною частиною повсякденного життя, як ранкова кава чи дорога на роботу. Черги мають приховану вартість. Це години, які можна було б присвятити роботі, догляду за родиною, відпочинку. Для працюючих це ще й втрата частини доходу, а для літніх – втома і ризик для здоров’я.

Поступово формується звичка жити в режимі очікування: «завтра піду», «може, пощастить», «треба зайняти чергу зранку». Люди підлаштовують свій графік не під власні потреби, а можливість вистояти.

Державні установи, банки, медичні заклади – простори, де час ніби зупиняється. Тож що кажуть про черги наші краяни? Що їх обурює найбільше? Про це – у матеріалі «Карпатського об’єктива».

Жива черга починається із самого ранку

Для ужгородки Оксани похід у поліклініку давно перестав бути звичайною справою. Це окремий день у календарі, який потрібно планувати заздалегідь – без роботи, без інших справ, із запасом терпіння. Черга тут починається ще зранку, коли місто тільки прокидається.

«Якщо треба пройти медогляд із дитиною або самій навідатися до лікаря, приходжу заздалегідь, бо інакше шансів потрапити на прийом майже немає. Навіть якщо запис є, це ще не означає, що тебе приймуть вчасно», – розповідає жінка.

Оксана працює, має родину, але будь-який візит до лікаря змушує її брати відгул або міняти графік. 

«У коридорах поліклініки звична картина: люди з папками, пакетами, результатами аналізів. Хтось сидить на лавках, хтось стоїть під дверима, намагаючись не втратити чергу. Поруч ті, хто прийшов «просто запитати», і ті, хто записувався заздалегідь. Найбільше виснажує не саме очікування, а невідомість. Ти не знаєш, коли зайдеш, через пів години або через три, – стверджує Оксана. – Черга тут живе за власними правилами. Люди знайомляться, з’ясовують, хто за ким. І водночас нервують. Бо кожен розуміє: один затриманий пацієнт тягне за собою весь ланцюг».

За кілька годин очікування, ділиться досвідом жінка, можна почути десятки історій. Хтось приїхав з околиці міста, хтось – із села. Для багатьох це єдиний шанс потрапити до спеціаліста без додаткових витрат.

«Тут усі різні, але проблема одна – час. Люди сваряться не від злості, а через втому, – пояснює Оксана. – Особливо важко літнім. Вони приходять рано, сидять довго, часто без супроводу. Молодші намагаються допомогти: тримають місце, підказують, де який кабінет. Але це не вирішує головного – система працює повільно. Формально пацієнти мають приходити на конкретну годину. Однак життя вносить свої корективи: лікар може затриматися, когось приймають без запису, а хтось прийшов раніше «про всяк випадок».

Черги поступово стають фоном життя. Люди звикають чекати, не обурюватися, не вимагати. Бо скарги не пришвидшують процес і не повертають часу.

Візит до чиновників: простоювання без кінця і краю

Для мешканки Виноградова Наталії похід до чиновницьких кабінетів за будь-якою довідкою – це завжди випробування. 

«Я знаю, що за один раз нічого не вирішиш. Тому одразу налаштовуюсь: сьогодні тільки черга», – каже вона.

Жінка звертається до служб не вперше. Оформлення допомог, довідок, уточнення даних – кожна дія потребує особистої присутності. І майже кожна – нового очікування. У приміщенні збираються люди різного віку та статусу. Молоді мами, пенсіонери, особи з інвалідністю, ті, хто прийшов «лише запитати».

«Тут немає поняття «швидко». Якщо ти зайшов, це вже надовго, – пояснює Наталія. – Черга рухається повільно, часто зупиняється. Хтось виходить роздратований, хтось – розгублений. Люди намагаються з’ясувати між собою, хто за ким, створюють списки, але порядок постійно порушується. Одна з найбільших проблем – необхідність приходити кілька разів. Навіть якщо всі документи зібрані, завжди знаходиться причина повернутися. То ще одну довідку треба принести, то іншого дня з’явитися, бо система не працює. І кожного разу знову черга».

Для людей із сіл це особливо складно. Дорога до Виноградова займає час і гроші, а повернутися ні з чим означає втратити цілий день марно. Тому в коридорах відчувається втома. Люди стають дратівливими, інколи виникають конфлікти. Але, за словами закарпатки, агресія спрямована не на працівників.

«Ти розумієш, що вони теж втомлені. Але коли сидиш третю годину, важко залишатися спокійним, – говорить вона. – Особливо боляче спостерігати за літніми людьми. Вони приходять рано, тому що бояться не встигнути, сидять на твердих лавках, часто без води чи їжі».

Найстрашніше, вважає жінка, що люди звикають. Вони приходять удосвіта, займають чергу, готуються до тривалого очікування.

«Ти не плануєш нічого на цей день, бо знаєш, що черга вирішить усе за тебе», – каже Наталія.

Очікування стає частиною життя, а не винятком. Люди втрачають не лише години, а й відчуття, що їхній час має цінність.

Аби заплатити за послуги, треба мати витримку

Для хустської пенсіонерки Ольги похід на пошту давно став невід’ємною частиною життя. Тут вона отримує пенсію, перекази від дітей, купує газети, а часом і елементарні речі, зокрема товари з інтернет-магазинів, чи оплачує комунальні послуги. Але простоювання в черзі може тривати годинами, а будь-яка спроба скоротити час зазвичай обертається розчаруванням.

«Для мене пошта не просто місце, де можна отримати певні послуги. Це своєрідний соціальний простір, де зустрічаються люди різного віку. Ми всі тут знайомі. Обговорюємо новини, обмінюємося порадами, але це не змінює того, що доводиться стояти, – розповідає пані Ольга. – Навіть добре знайомі черги не роблять їх коротшими: вони все одно вимагають часу, терпіння та фізичної витривалості. Літні люди часто приходять з підтримкою молодших родичів. Але для багатьох це єдина можливість самостійно виконати важливі справи – одержати пенсію, оплатити рахунки, надіслати листи. І цей процес неминуче перетворюється на випробування витривалості».

Для хустянки похід на пошту – це не лише години стояння в черзі, а й втрачені можливості. Час, який можна було б присвятити господарству, рідним чи власним справам.

«Коли повертаєшся додому, розумієш, що день втрачено. Але інакше ніяк», – пояснює вона.

Черги тут не мають чітких правил. Люди з різних причин приходять у різний час, попереднього запису немає. Це створює хаотичну систему, де кожен намагається зайняти місце раніше і втримати його до кінця.

Пані Ольга зазначає, що попри труднощі, пошта виконує важливу соціальну роль. Для багатьох пенсіонерів і жителів віддалених сіл це єдиний спосіб отримати гроші, комунікацію з державою та родиною.

Працівники пошти теж змушені балансувати між обсягом роботи та очікуваннями людей. Але навіть їхні зусилля не завжди пришвидшують процес. Черга залишається головним регулятором доступу до послуг, а час клієнтів стає невидимою платою.

Чи можна інакше

Закарпатці не вимагають неможливого. Більшість хоче простого – передбачуваності. Знати, коли приймуть, скільки часу це займе, і відчувати впевненість, що день не буде втрачений марно.

Черги як норма життя – це сигнал не лише про нестачу ресурсів, а й про знецінення людського часу. Бо коли очікування стає звичкою, суспільство поступово втрачає щось значно важливіше за години в коридорах – відчуття контролю над власним життям.

Марина АЛДОН