На жаль, цьогорічна осінь не щедра гриби. Але справжнім любителям тихого полювання не сидиться вдома – кошик у руки – і гайда до лісу. Так зробила і я.
Люди казали: грибів нема, земля суха. Але мене не стримати – ліс, в якому я знаю кожне дерево, кожен кущ, так і кликав мене. Піднявшись під гору Гострий, що знаходиться у Карпатському хребті Українських Карпат, я вкотре помилувалася навколишніми краєвидами багатьох населених пунктів Іршавського, Виноградівського районів. Он бачу три церкви в Імстичеві. Чорну гору. Гору Синяк, з якої завжди дме холодний вітер. Тиса та Боржава виблискують змілілими водами. Чисельні теплиці під плівкою. Гриців горб, на якому знімали кадри з кінофільму «Табор іде в небо». Цікаво, правда, що видно з-під пишної гори Китиці? Багато чого. Про це напишу іншим разом, бо наразі у мене грибна тема. Почувши знайомий, і такий рідний звук дизелю, який долинув з Рокосова, поринула у безтурботне дитинство. Як співається у пісні «Нам рано жить воспоминаньями», тому спогади відкладемо на потім, а тепер нумо до лісу.
Березовий ліс порадував мене рожевими вовнянками, декількома підберезниками з гарними шапочками. Правду люди казали: на гриби треба дощ. А на час мого візиту до лісового царства земля була суха, аж потріскалася. Гриби були там, де трималася волога. За годину лісових трофеїв негусто, але і на тому щире «дякую».
Вирішила перевірити смерековий ліс. Зустрів мене поодинокими маслятами. Це одні з моїх улюблених грибів. Хоча і клопоту з їхнім чищенням, а потім ще зумій руки відмити. Чимало трофеїв були червиві – для осінніх маслят це незвично. Ходила-бродила – і враз натрапила на купу маслят на траві. Щойно зрізавши одні, за декілька кроків натрапила ще на одну поляну. І так щастя посміхалося декілька разів. Траплятися і підберезники.
З лісу повернулася з повним кошиком осінніх грибів. Раділа, як мала дитина, але не стала селфитися. Не в тренді. Зважила – 7 кг. Грибів кошик, та емоцій ще більше – море. Люблю ліс, вдихати запах дерев, квітів, дивитися, як тріпочуть листочки на стрункій березі, як їх зриває вітер з гілок і встеляє ними землю. Це схоже на домотканий килим, який грає різними барвами на радість і втіху таким романтикам і шанувальникам лісу, як ваша авторка.
Для себе я зробила висновок: до лісу варто ходити не тільки по гриби, а і по неймовірні емоції, для яких бракує слів, аби їх передати.
Тетяна Грицищук, фото автора