Мукачівка Валерія Мадяр уже п'ять років шерсть перетворює на мистецькі дива

На Закарпатті, серед гір і річок, у маленьких містах і селах народжується мистецтво, що поєднує традицію і сучасність, ремесло і натхнення. Особливе місце у цьому творчому світі займають жінки – майстрині, які з покоління в покоління передають любов до ручної праці, але водночас не бояться експериментувати, шукати нові форми і сенси.

Сьогодні наші талановиті краянки дедалі частіше заявляють про себе не лише на місцевому рівні, але й далеко за межами області. Вони працюють із текстилем, деревом, глиною, склом, створюючи унікальні речі, що поєднують автентичність і сучасний стиль. І серед цього різноманіття особливо вирізняється мистецтво роботи з вовною – матеріалом, який здається звичним і простим, але в руках талановитої людини перетворюється на щось живе, емоційне і навіть трохи магічне. І однією з таких майстринь, що працює з шерстю, є Валерія Мадяр.

Тож що надихає умілицю? Хто її підтримує? Скільки має робіт у доробку? Чому свої вироби називає скульптурами? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Живі історії з вовни

На перший погляд може здатися, що створення виробів із вовни – це щось затишне, домашнє і навіть трохи буденне. Та варто лише поглянути на роботи Валерії, як це враження зникає. Її фігури тварин мають характер, емоцію, навіть настрій. Вони ніби застигли в русі, але водночас здається, що ще мить, і вони оживуть.

«Я сама інколи ловлю себе на думці, що дивлюся на свою роботу, як на живу істоту, – зізнається «Карпатському об’єктиву» майстриня. – Особливо коли довго над нею працюю. Вона ніби починає «відповідати» тобі. Шлях до цього мистецтва у мене не був запланованим. Я не навчалася цьому фахово, не проходила спеціальних курсів на початку. Усе почалося з цікавості й бажання спробувати щось нове. Побачила якось роботи з валяної вовни в інтернеті і подумала: а чому б і ні? Купила найпростіші матеріали і спробувала. Перша робота була дуже далека від ідеалу, але саме вона мене «затягнула». Це була маленька фігурка – проста, трохи незграбна, але зроблена з великою любов’ю. Саме вона стала початком великого творчого шляху. Я тоді зрозуміла: тут головне – терпіння. І ще – бажання довести до кінця».

Із часом захоплення переросло у справжню справу життя. Майстриня почала вивчати техніки, експериментувати з формами, матеріалами, деталями. Вона опановувала як сухе, так і мокре валяння, навчалася передавати об’єм, текстуру, вираз «обличчя» тварин.

«Робота над кожною скульптурою – це кропіткий процес, що вимагає не лише технічних навичок, але й відчуття форми. Це дуже медитативна праця, – пояснює умілиця. – Ти сидиш годинами, працюєш голкою, формуєш кожен міліметр. Інколи здається, що нічого не змінюється, але потім раптом – і з’являється характер».

Для створення своїх робіт Валерія використовує спеціальну вовну для валяння, голки різної товщини, іноді – каркас для більших виробів. Важливу роль відіграє якість матеріалів, адже саме від них залежить кінцевий вигляд скульптури.

«Я завжди обираю хорошу вовну, бо вона краще тримає форму і виглядає більш «живою». Дешеві матеріали можуть зіпсувати навіть найкращу ідею», – наголошує майстриня. – Та навіть із найкращими матеріалами процес не стає легким. Деякі роботи вимагають десятків годин, а інколи – і більше. Найважчими є ті вироби, де потрібно максимально точно передати анатомію і вираз. Було кілька робіт, які давалися дуже складно. Особливо ті, де потрібно було передати погляд. Очі – це щось особливе. Якщо вони «не живі», то вся робота втрачає сенс».

Однією з таких складних робіт стала велика скульптура ведмедя – саме такі тварини часто з’являються у її творчості. Над нею майстриня працювала довго, повертаючись до деталей знову і знову.

«Я кілька разів переробляла мордочку, бо щось не подобалося. Хотілося, щоб він був не просто ведмідь, а наш… закарпатський», – каже вона.

До речі, розміри її робіт можуть суттєво відрізнятися. Найменші – це крихітні фігурки, які легко помістяться на долоні. Найбільші ж – справжні скульптури, що привертають увагу з першого погляду.

«Найменша моя робота була буквально кілька сантиметрів, – усміхається мукачівка. – А найбільша – майже як справжній невеликий пес. І це зовсім різні відчуття в роботі. Мініатюри вимагають ювелірної точності, тоді як великі форми – витривалості та сили рук. Проте кожен виріб, незалежно від розміру, для мене цінний. Я не люблю робити щось «просто так». У кожній роботі є емоція. Інакше мені нецікаво».

Краса у деталях

За кожною скульптурою Валерії Мадяр стоїть не лише техніка, але й настрій, спогади, переживання самої майстрині.

«Мене надихає природа, – зізнається вона. – Я дуже люблю спостерігати за тваринами. Навіть звичайна прогулянка може дати ідею для нового виробу. Інколи достатньо побачити, як кіт простягається чи як собака нахиляє голову – і вже народжується образ. Саме тому у моїй творчості так багато тварин. Вони для мене – не просто форма, а спосіб передати емоцію. У тваринах є щирість, якої часто бракує людям. Вони не приховують своїх почуттів. І мені хочеться це показати».

Валерія не приховує: без близьких людей її шлях був би значно складнішим.

«Мене дуже підтримує родина, – стверджує закарпатка. – Вони першими бачать мої роботи, першими чесно кажуть, що добре, а що треба доробити. Це важливо – мати поруч людей, які вірять у тебе».

Із роками творчості у доробку майстрині зібралася вже чимала колекція виробів.

«Навіть точно не порахую, скільки маю робіт, – розмірковує вона. – Думаю, вже понад сотню. І кожна – особлива. Деякі залишилися у мене, деякі поїхали до нових власників. Я називаю їх скульптурами, бо це не просто «м’які іграшки». Тут є форма, об’єм, пропорції, характер. Я працюю як скульптор, тільки замість глини – вовна».

Це визначення справді найточніше передає суть її роботи. Адже кожна фігура створюється поступово – шар за шаром, рух за рухом, поки не з’являється цілісний образ.

«Мені дуже приємно, коли люди кажуть, що мої вироби викликають усмішку або навіть розчулюють. Це означає, що я змогла передати щось справжнє», – зізнається мукачівка.

Попри вже значний досвід, Валерія не зупиняється на досягнутому. У її планах – розвиток, нові техніки і ще складніші роботи.

«Я хочу створювати більші скульптури, більш деталізовані. Можливо, навіть робити цілі композиції – не одну тварину, а сцену», – підсумовує закарпатка. – Також мрію спробувати себе у нових напрямках і, можливо, поділитися своїми знаннями з іншими. Мені цікаво було б проводити майстер-класи. Бо коли ти щось вмієш, хочеться цим ділитися».

Марина АЛДОН