Нестримне бажання допомагати іншим та душевна наповненість поряд з «особливими» людьми. Віталія Бак – директор благодійного фонду «Арісбет – Бог допоміг», який орієнтований на підтримку дітей-сиріт, місцевих та переселенців; дітей із ДЦП; багатодітних, малозабезпечених родин та людей похилого віку. Реальні історії реальних людей тільки додають жінці мотивації продовжувати цю справу. Спеціально для «Карпатського об’єктива» жінка розповіла, що її надихає у цій справі та яка мрія заполонила її думки.
– Віталіє, звідки з’явилося бажання присвятити себе допомозі іншим?
– Десь у двохтисячних я пішла вчитися на місіонера. Тоді я зрозуміла, що своє життя хочу присвятити людям, які потребують фізичної та моральної підтримки. А наш фонд ми офіційно зареєстрували з початком війни. В нас працює не так багато людей, всього троє. Але, окрім того, маємо багато хороших друзів по всьому світу. Серед них люди, яких я навіть ніколи не бачила в реальному житті, спілкуємось тільки у фейсбуці. Наших українців багато по всій землі, але вони єдині.
– Постійна допомога іншим виснажує. Чи не втомлюєтесь?
– Сказати, що я не втомлююся, то, звичайно, була б неправда. Але нашу роботу навіть і роботою не назвеш. Адже щоразу, коли ти робиш добро, твоє серце радіє. Я працюю більшою мірою з дітками-сиротами, місцевими дитячими будинками, дітками з інтернатів, що мають ДЦП. Навіть у 40 років такі «особливі» люди залишаються дітьми. Мені здається, що то вони нас лікують, тому що не вміють лукавити чи брехати, завжди говорять правду. З ними приємно бути! Я коли до них приходжу, особливо на Духновича, де знаходиться мукачівський психоневрологічний інтернат, то розквітаю, відпочиваю там. Якщо прийду посеред тижня, то заряджуся на наступний тиждень. Тому в цій справі важкими можуть бути тільки якісь організаційні моменти – зі збору продуктів чи якоїсь допомоги, але коли ти приходиш це все роздавати, то бачиш усмішки, і розумієш, що все недаремно.
– Знаю, що з початком війни кількість людей, якими Ви опікуєтеся, значно зросла!
– Так, до нас приїхали дітки з Дніпра – 140 осіб. Є дітки з Маріуполя. Ми взяли над ними опіку і опікуємося досі. В першу чергу ми привозимо їм продукти харчування, засоби гігієни, ліки, якісь меблі, але ми також багато спілкуємося з ними.
– Що вони розповідають?
– Різні історії. Кожна по-своєму болить. Особливо історії тих діток, що приїхали з Маріуполя, бо під час війни втратили своїх батьків і навіть не змогли їх поховати. Ці діти знаходяться у селищі Середнє.
Ще ми чули історії родин, які втратили своє майно. Наприклад, у нас були сім’ї з Одеської області чи із самої Одеси, їх попередили про масовані обстріли і закликали швиденько евакуюватися. Вони встигли взяти документи, деякі речі, своїх п’ятьох дітей і тільки виїхали за межі міста, як почалося бомбардування. Їхній будинок вороги знищили прямим потраплянням. Я навіть не хочу уявляти, що було б, якби вони вчасно не виїхали.
– Поряд із такими історіями, ваш фонд опікувався ще й місцевими багатодітними родинами.
– Я зрозуміла, що підтримки потребують не тільки дітки-сироти або переселенці. Коли увага була прикута до них, сам на сам зі своїми проблемами залишались і наші місцеві багатодітні та малозабезпечені родини. В нас є сім’я з Великих Лучок, там п’ятеро діток, і ми надаємо їм різнопланову підтримку.
– Хто фінансує ваш фонд. Бо допомога такій кількості людей – справа затратна?
– Ми постійно викладаємо інформацію про потреби нашого фонду в соціальних мережах. Люди з усього світу нам дзвонять і пропонують допомогу. Нам пересилають поштою, передають машинами, привозять особисто. Я дуже вдячна усім, хто нас чує.
Окрім того, наші діти не хочуть завжди тільки брати, але й бажають віддавати. Маленькі переселенці з Дніпра виявили бажання допомогти військовим. У волонтерському хабі «Венеція», коли він ще працював, ми допомогли організувати ярмарок, де діти виставили на продаж власноруч виготовлені вироби. Усі зароблені кошти ми передали на потреби 64-ої окремої танкової бригади, де служать переважно хлопці зі Свалявщини.
Також ми мали змогу, завдяки нашим меценатам, допомогти людям із Херсонщини, коли їх затопило. Відправили туди чотири великі машини. В першу чергу це була питна та мінеральна вода, продукти харчування, ліки, одяг.
– Про що мрієте?
– Наш фонд розвивається, і в мене є велика мрія – побудувати у нас, на Мукачівщині, притулок із великою територією, де люди які потребують допомоги, переселенці, мами з дітками, люди похилого віку, а також жінки, що терпіли насильство, або дітки, яким після 18 років нема куди подітися, матимуть змогу отримати прихисток і усе необхідне. Мені часто кажуть, що я дуже високо взяла, та я притримуюсь принципу – хто стукає, тому відкриють. Я вірю, що знайдуться ті люди, ті спонсори, завдяки яким це буде можливо. І зі мною ця віра пройде все моє життя. Тому я дякую усім нашим українцям, що ми сильні духом. Бо, коли ми разом, укупі, ми зможемо все, ми все подолаємо!
Ірина ГРАБКО