Дар’я Маркович – молода мама, яка у 2014-му допомагала ВПО з Донецької та Луганської областей у Маріуполі. Через повномасштабне вторгнення росії 24 лютого 2022 року їй і самій довелось евакуюватися на захід країни, а саме в Мукачево, бо її рідний Маріуполь росіяни перетворили на пустелю. Спеціально для «Карпатського об’єктива» жінка розповіла про жахи окупації, евакуацію та життя в новому місті.
– Дар’є, розкажіть, будь ласка, про свою діяльність у Маріуполі ще до війни.
– Перший мій проєкт був спрямований на зниження шкоди від вживання ін’єкційних наркотиків. Я працювала з ВІЛ-позитивними людьми, а з 2015 року в організації «Маріупольська спілка молоді». Окрім того, керувала проєктом «Нетаксамо», метою якого було відновлення молодіжної ради в Маріуполі.
– Знаю, що ви також допомагали вимушеним переселенцям з Луганської та Донецької областей. Що саме робили?
– Так, з 2014 року Маріуполь приймав людей, які переїхали з цих регіонів. ВПО було дуже багато, і саме тоді ми почали співпрацю з гуманітарними штабами, соціальними службами, допомагали речами, продуктами харчування, знаходили житло. Відкривали також центри підтримки родин з дітьми. Створили 7 молодіжних центрів, де діти могли займатися безкоштовно в таких напрямах, як журналістика, дизайн, фото- та відеозйомка, спортивні заняття.
– Чи думали ви колись, що самим доведеться евакуюватись?
– Звичайно, ні! Це «помилка того, хто вижив», бо 8 років ми перебували на території, де постійно чули вибухи, постріли, і на жаль, звикли до цього. Це жахливо, так не має відбуватися, та для нас це стало нормою життя. У 2014 році ми відстояли наше місто, і ні в кого навіть думки не виникало, що нас можуть знову прийти визволяти. Маріуполь – це місто, де сходить українське сонце, абсолютна більшість містян була проукраїнськи налаштована, тому ми й подумати не могли, що нам доведеться евакуюватися. Навіть коли в нас почалися бойові дії, повсюди була рашистська техніка, чулися обстріли та бомбардування, ми все ще чекали наших військових. Адже перебували в інформаційній бульбашці, зовсім без зв’язку та інтернету. Зважаючи на ці обставини, думали, що за тиждень-два все скінчиться.
– Розкажіть про початок війни особисто для вас. Де були, як швидко евакуювалися?
–Для мене війна почалась о 6-й ранку. Зателефонував друг і сказав: «Дашо, почалося!» У мене була зібрана тривожна валізка, але мама відмовлялася покидати місто. Ми не поїхали, бо вірили, що Маріуполь – це такий форпост, який ніхто не візьме.
У мене була заправлена машина, і в перші дні я волонтерила спочатку в Східному мікрорайоні. Створили гуманітарні штаби і звозили туди харчі, одяг, хто що мав. Я жила біля військового шпиталю, тому ми доставляли їжу й туди. Але так тривало недовго, бо серед населення почалася паніка, люди познімали всі гроші з банкоматів, процвітало мародерство.
Ми залишалися в місті до 16 березня. До мене приїхали жити подруга і друг з родинами. У нашому районі було ще більш-менш спокійно. Ходили по воду на річку, не мали ні світла, ні газу. Аби зігрітися й поїсти, розпалювали багаття у дворі. Усі паркани та дерева йшли на імпровізовані польові кухні.
Ми постійно намагалися знайти зв’язок. Бродили містом, переступаючи через трупи, їх було дуже багато. У моєму будинку також почали гинути люди. Їх ховали у дворах, на дитячих майданчиках. 12 березня мені вдалося вперше зловити зв’язок. Я зателефонувала своєму коханому чоловіку. Тоді ми дізналися, що відбувається, і зрозуміли, що треба виїжджати і якомога швидше. 16 березня прилетіло біля моєї багатоповерхівки. Нас обстріляли, ми ховалися в підвалах, уперше в житті я кричала від страху. І якщо до мого будинку йти дві хвилини, то ми повзли всі 20. Коли я зайшла до квартири, то сказала, що будемо виїжджати. Саме тоді прилетіло в «Нептун», комплекс поруч з нашим будинком. Від вибухової хвилі моїй мамі трохи пошкодило очі, і ми вирішили остаточно, що пора евакуюватися.
У нас були дві машини, і десь о першій годині дня ми попрямували в бік Мангуша. Хоча відстань до селища всього 15 км, ми їхали 9 годин, адже там уже стояли російські блок-пости. Десь о 23-й дісталися Мангуша, там переночували в лікарні. А вже 17 березня вирушили на Бердянськ, звідти в Дніпро, а потім на Західну Україну, до Мукачева.
– Що найбільше запам’яталося з того періоду?
– Це такі важкі спогади, що всі вони наче змішалися. Мертві тіла, відірвані кінцівки. Люди, які кричать під завалами. У Маріуполі був зруйнований кожен п’ятий будинок, і ніхто нічого не робив. Не було пожежників чи рятувальників. Люди гинули просто під завалами, вони кричали, ці звуки неможливо забути. А ще я, напевно, на все життя запам’ятаю гул літака, бо ти розумієш, що від нього ти нікуди вже не втечеш, нічого не допоможе, ні три стіни, ні коридор. І звуки падаючих бомб, ці свисти – найстрашніше, що можна почути.
– Яким був перший час на Закарпатті?
– Складним у тому плані, що я не могла зібратися з думками. Ми не знали, що робити, як працювати, як жити далі. Залишатися в Україні чи їхати за кордон. Пам’ятаю, мала ще зобов’язання по роботі, потрібно було зробити звіт. Я писала на аркуші А4 десь чотири години, просто не пам’ятала, як слова складати в речення, як формувати свої думки.
– У який момент зрозуміли, що треба щось робити, тобто об’єднуватись і допомагати ВПО?
– Звісно, трохи часу, аби віддихатися, мені знадобилося. Утім майже відразу я зрозуміла, що в Мукачеві можна втілювати проєкти, якими ми займалися в Маріуполі. Тож стали думати, як покращити життя громади та ВПО. Так і народилася ідея організувати інтеграційний хаб, щоб люди могли спільно творити задля нашої перемоги.
Ми самі стали ВПО і трохи краще розуміли їхні потреби. Вирішили відійти від того, аби просто роздавати гуманітарку, і подумати про такі завдання сталого розвитку та допомогу людям, які могли б мати ширшу перспективу. Наприклад, створили для молоді студію звукозапису.
Нас підтримали міжнародні організації. Тепер хаб переданий на баланс Мукачівської міської ради.
– Чи маєте ще надію колись повернутися в Маріуполь?
– Я не те, що маю надію повернутися в Маріуполь, я знаю точно, що ми туди повернемося. Це справа часу, і ми віримо в наші ЗСУ! Я знаю, що вони звільнять Маріуполь. І коли це відбудеться, ми повернемося додому, бо там зараз дуже багато роботи, потрібно відбудовувати місто. І хоча наш Маріуполь змінився до невпізнаваності, він усе одно залишається в серці. Я кожної ночі, коли засинаю, бачу моє рідне місто, моє море, мій Маріуполь!
Ірина ГРАБКО