Неначе писанка село. Це про Ужок. Торік у жовтні я пройшла пішки населений пункт і перевал. Така краса – тільки милуйся! Живописна місцевість. Недарма закарпатські художники часто проводять тут пленери. Малювати є що. Довколишні гори грають різними барвами в усі пори року.
Ужок – відоме село. Розташоване під Ужоцьким перевалом. Хоча дехто і не був у ньому, але принаймні чув. Тут бере початок річка Уж і починається Закарпатська область. Тут є купелі. Відстань до обласного центру – 84 км, до смт Великий Березний – 42. Курсують рейсові автобуси «Ужок – Ужгород», «Львів – Ужгород». Торік зробили дорогу, отож їхати рівним асфальтовим полотном – благодать.
Курсує також електричка. Такому виду транспорту дуже раді пенсіонери – для них проїзд безкоштовний. Отож користуються саме електричкою, коли везуть до Ужгорода на базар свій крам. А це гриби, яфини, молочні продукти, лікарські трави, волоські горіхи.
До укрупнення районів село належало до Великоберезнянського. Тепер це територія Ужгородського. Входить до Ставненської територіальної громади. Населення Ужка станом на 2011 рік – 722 особи. Самі ужани кажуть, що проживає близько 500 чоловік. Останніми роками чимало молоді виїхало до обласного центру та в більші міста й села, за кордон. Багато людей померло.
Штрихи історії
Засноване 1582-го. Отож має 440 років. Хоча археологічні знахідки, зокрема бронзовий меч ХІ–Х ст. до н.е., свідчать, що територія була заселена з давніх часів.
На Ужоцькому перевалі знаходяться пам’ятний знак та братські могили воїнів, які загинули в боях за Ужоцький перевал у Першій світовій війні.
Сакральна архітектура
У селі знаходиться дерев’яна церква архангела Михаїла з двоярусною дзвіницею ХVІІІ ст. (1745 р.). Належить православній громаді. Церква діюча, у ній правляться богослужіння. Родзинку Ужанщини відвідують туристи. Поруч знаходиться кладовище.
Греко-католицька релігійна громада звела церкву на честь Різдва Пресвятої Богородиці нещодавно.
У центрі села є ще нова дерев’яна каплиця.
Гріються дровами
У селі бувала декілька разів, а ось пишу про нього вперше. Востаннє відвідала Ужок у середині жовтня торік. Село жило своїми осінніми турботами, люди готувалися до зими: прибирали врожай з городів та саду, заготовляли дрова. Плоди густо встеляли під яблунями землю, на гілках вітер колихав червонобокі яблука. Урожай пропадав – не було куди збути. «Трохи насушили яблук, з них готуємо узвар. Три ящики нарвали – зробили запаси на зиму, щоб з’їсти чи спечи тісто з яблуками. А інші там згниють: худоби нема, заготівельники не приймають», – поділилася невтішними реаліями пані Ірина.
Зима тут приходить скоро, а весна – пізно. Перші заморозки вдарили 22 жовтня, сріблястий іній прикрасив трави, листя, але потім ще було тепло. Село не газифіковано, у побуті люди дають собі раду без блакитного палива – обігрівають свої оселі дровами.
– Купили три машини дров, а нам на зиму треба чотири, – розповіла пані Марія. – Мала машина коштує 7 тис. грн, велика – 12. Дрова дуже подорожчали, та ще й не так легко отримати їх. Потім треба все порізати бензопилою, порубати, скласти. Аби було з чим зимувати, чим грітися, треба добре наробитися з тими дровами. Робимо самі, бо нема кого покликати допомогти.
Техніка витіснила коней
У свій час в Ужку було багато вороних. Тепер набереться від сили півтора десятка. Про це розповів Іван, якого я зустріла в центрі села. Чоловік з конем повертався додому після оранки.
– Мав чотирьох коней. Залишився один. Точніше, це кобила. Їй 13 років, ще в силі. Тривалість життя коня – 22 роки. Продаю її, бо невигідно утримувати, не окуповуються витрати. Уже говорив з одним покупцем. Так, кінь помічний у господарстві – оре, возить сіно, дрова чи що потрібно, але йому і їсти треба дати. Як люди перейшли на техніку, то кінь втратив попит. Технікою легше обробляти землю, – господар аргументував реалії сьогодення.
«Ниґда у світі не піду звідси»
Ганна Гирич має 75 років. Народилася в селі Гусний, що неподалік. 1968-го вийшла заміж за ужанина. Разом прожили 43 роки. 12 років тому чоловік помер. 3,5 року жила сама, а потім прийшов Юрко із Тарновців. Має шість онуків і чотирьох правнуків.
– Останніми роками в селі населення значно зменшилося: багато людей померло, виїхало. Для молоді тут нич нема доброго, ніякої перспективи, тому і їдуть до вароша або за кордон. Подивіться: довкола повно порожніх хат. Он у тій великій живе сама-самісінька вдовиця, тяжко їй, – розказує і показує моя співрозмовниця. – У селі 45 вдів, а вдівців 8 або 9 хлопів. Не сплю вночі, та пак рахую собі в голові. Я мала двоє дітей: син помер, а дівка (донька) живе в Ужгороді. Кличе мене до себе, але ниґда у світі не піду звідси. Минулого року робили ми операцію на пахову грижу, то місяць я була в доньки, там такоє як у вулику. Я звикла жити в селі. Усе життя проробила в польовій ланці у калгозі.
Тримала чимале господарство: корову, козу, свині. Тепер нічого нема. Загалом у селі мало хто тримає худобу, птицю. Старші люди не бирують. Я купую молоко в одної хазяйки. Тих корів на село – пару штук.
Перенесла’м дві операції, не можна тяжке робити, піднімати, але роблю все сама, вирощую картоплю, городину, кошу траву. Нич ся не шкодую: що вижу, то роблю. Зігнуся або ляжу, але мушу зробити. Такий маю характер. Заклала грядку озимого часнику. Люблю, щоб коло хижі був порядок, покошено, щоб не стирчали бур’яни коло огорожі. Косила і я, і Юрко. Коли тверезий, то дуже добрий чоловік, а як нап’ється, то біда. Як би там не було, айбо чоловік у хижі добре, бо все щось треба зробити, чи гвізд забити, чи поломане наладити.
Пані Ганна інформацію черпає з телевізора та газет – виписує обласну і всеукраїнську. Читає без окулярів. «З газети є хосен – і прочитаєш, і щось нове дізнаєшся, і посмієшся від анекдота, і огинь є чим розпалити», – перерахувала плюси друкованого мас-медійного засобу.
На безіменному пальці лівої руки має золоту обручку. Жінка каже, що вдовицям прийнято носити обручку на лівій руці. Від фото відмовилася.
Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора