Перша повітряна тривога застала мене у Перечині. За кордон не втекла, залишилася вдома.
12 березня. Прокинулася о 4.30 ранку від болю в шлунку. Прийнявши ліки, знову лягла у тепле ліжко. Стала переглядати стрічку новин, читати інфо в соцмережах. О 5 годині встановила застосунок “Тривога” – нарешті руки дійшли до цього діла. Думаю, до пів на шосту читатиму новини, а потім піду варити каву. І тут о 5.25 почула звук сирени. Відчинила вікно – точно, сирена реве. Застосунок “Тривога” не спрацював. Як згодом з’ясувала, не завершила налаштування. На телефоні включила відео і через москітну сітку зняла звук повітряної сирени.
– Увага! Повітряна тривога, – чути голос жінки.
В одному з чатів написали: в Ужгороді повітряна тривога. Згодом дізналася, що і на Закарпатті, в Україні. У нашому багатоквартирному будинку було чути метушню, за хвилин сім з під’їзду вийшло четверо людей з валізами – двоє дорослих і двоє підлітків. Припарковані три авто рвонули з місця.
Відчинивши вікно, прислухалася до церковних дзвонів – не дзвонило.
Одягнувшись у теплі речі, взяла документи і пішла у ванну кімнату. Помолилась. Господи, спаси і сохрани мене та усіх українців. На все твоя воля Божа. Потім стала читала новини, чати, чекала відбій тривоги. Близько 7.30, може, трохи пізніше, знову звук сирени. То був відбій.
Здивувалася, що увесь цей час світило вуличне освітлення. Вимкнули його о 7.45, коли уже розвиднилося.
Сказати, що було страшно, нічого не сказати. Слава Богу, що все минулося. І щоб більше ніколи не повторилося.
Тетяна Грицищук, фото і відео автора